Розділ 5. Жозефіна

Граф Станіслав був на межі нервового зриву. І якщо вдень на людях він не дозволяв собі розслабитися, то вночі двадцятирічний парубок не міг стримувати ридань. Дотепер він вважав себе щасливчиком, улюбленцем долі, та й друге ім’я Щенсний (Щасливий) підтверджувало це. А тепер ця доля вибивала з-під ніг майже все, що могло його підтримувати.

Станіслав лежав на ліжку ниць, сховавши обличчя у подушку. Думки його плуталися.

«Це якесь прокляття! Господи, як це страшно! Ні, напевно, це сон. Так не повинно бути! За два роки втратити кохану, матір і батька. І вони ніколи не повернуться до мене! Це назавжди!»

Час від часу він схоплювався і починав бігати по кімнаті, намагався думати про щось інше, але не міг. Ще зовсім недавно він був маленьким хлопчиком, і батько, такий великий, сильний, приділяв йому багато уваги, а мати, хоч і була сувора з ним (він знав, що це напускне), у душі дуже любила його. Під ранок, зовсім виснажений, Станіслав забувався. Так минали день за днем.

В один із таких днів до палацу Потоцьких завітав граф Георг Август Мнішек зі своєю дочкою Жозефіною Амалією.

Графу Мнішеку, маршалку надвірному коронному і старості генеральному великопольському, було 57 років. Свого часу він зробив непогану кар'єру, одружившись на дочці першого міністра короля Августа III Марії Амалії фон Брюль, і тепер був у добрих стосунках із королем Станіславом Августом.

Володіючи численними землями, жив то у своєму чудовому палаці в Дуклі, то в не менш розкішному у Варшаві. Він уже давно бачив Станіслава Потоцького достойним нареченого своєї єдиної дочки Жозефіни.

Тому, як тільки прийшла звістка про смерть старого графа, він, не зволікаючи, попрямував до Кристинополя.

Побачивши виснажене обличчя Станіслава, граф Мнішек запросто підійшов до молодого графа й обійняв його. Жозефіна, ніжно поцілувавши Станіслава в щоку, тихенько відступила. Слова були зайві. До того ж, зовсім недавно сім’ю Мнішек спіткало не менш важке горе: Георг втратив дружину, а Жозефіна матір — Марію Амалію.

За вечерею Потоцький узяв слово.

— Ще вчора я вважав себе дитиною, сином, вільним від прийняття багатьох серйозних рішень (це робили за мене батьки), — він змахнув сльозу. — Але сьогодні дитинство і юність залишилися позаду, сьогодні в родині я старший і єдиний чоловік. І я обіцяю своїм близьким, що не зганьблю славного прізвища Потоцьких. Нехай земля буде пухом батькові й матері.

Граф Мнішек із Жозефіною залишилися на кілька днів погостювати у Потоцьких. Прогулюючись якось по парку, Мнішек звернувся до Станіслава:

— Графе, ми незабаром збираємося їхати, і я прошу тебе вислухати мою пропозицію. Або навіть рішення. Ми з твоїм батьком добре ладнали, ти мені як син. Тому ми з Жозефіною не можемо залишити тебе в такому стані. Збирайся, поїдеш із нами в наш маєток у Дуклі. Там ти зможеш трохи забутися і відволіктися.

— Спасибі за вашу турботу, графе, — відповів, трохи подумавши, Станіслав. — Боюся, що саме зараз я навряд чи маю право залишити тут сестер. Я і так довго був відсутній у своєму маєтку. До того ж необхідно вирішити всі спадкові справи, розібратися з паперами, ввійти в курс господарювання.

— Ну що ж, я чую у твоєму голосі рішучість Потоцького. І це мене радує. У будь-якому випадку, ми завжди будемо щасливі бачити тебе в нас у Дуклі. А якщо виникнуть неясності зі справами, можеш розраховувати на мою допомогу або допомогу мого керуючого (я йому цілком довіряю).

— Домовилися. Ну, а в гості до вас я обов’язково заїду. На коли запланований від’їзд?

— На післязавтра, — відповів Мнішек.

Минуло небагато часу, і граф Станіслав зібрався в гості до Мнішеків.

Замість планованих трьох місяців Потоцький провів у Дуклі півроку. У маєтку Мнішеків була дуже пристойна бібліотека, та й Жозефіна виявилася цікавою співбесідницею. А її енергії вистачило б на трьох. Дівчина своїм вибуховим характером наче доповнювала спокійного і розважливого Станіслава. І ще, зауважив про себе молодий граф, за останні два роки вона просто розцвіла і перетворилася на вродливу молоду жінку…