Розділ 14. Від Криму до Петербурга (1789–1791)

Софія сіла на диван. Від хвилювання вона вся тремтіла. Це визнання її приголомшило. Ніколи раніше Потьомкін не говорив з нею так ніжно і щиро. Його завжди впевнений, навіть дещо суворий погляд зараз випромінював звичайне людське тепло.

— Я завжди був чесний зі своїми жінками, — князь у хвилюванні заходив по кімнаті. — Пропонуючи вам своє кохання, розумію, в яке становище ставлю вас, графине. Навіть якщо ви зараз знехтуєте моїми почуттями, прошу вас залишитися тут, бо ви мені потрібні просто як друг, як людина, з якою мені цікаво спілкуватися. А моє становище в суспільстві змусить замовкнути найзліші язики.

Князь узяв руки графині у свої, і Софія дозволила йому це. Що і було своєрідним визнанням у коханні. Настала пауза. Софія довго збиралася з думками, князь не квапив її.

— Григорію Олександровичу, — Софія уважно поглянула прямо в очі Потьомкіну. — Я чекала вашого визнання і не чекала. Скільки разів я в думках повторювала вам слова, почуті зараз від вас! Навесні я несподівано для всіх залишила ставку тільки тому, що божеволіла від вас, але ваше серце тоді було зайняте іншою.

Князь спробував щось сказати, але Софія не звернула на це уваги і мовила далі:

— Ні-ні. Я зараз все це говорю не заради докору. До вас, князю, не можна ставитися як до простого смертного. Вас можна або любити, або ненавидіти. Третього не дано.

Він обійняв її і притягнув до себе, і вона відчула себе такою маленькою в руках цієї великої людини, їй стало раптом напрочуд затишно і спокійно. Вони злилися у пристрасному поцілунку. Потім він легко підхопив її на руки і поніс до спальні, дбайливо роздягнув, милуючись її тілом. А потім… Потім вона повністю розчинилася в його обіймах. Вони злилися, віддаючи тепло, ласку, ніжність одне одному. Софію закружляв вихор пристрасті. О, як чудово, як прекрасно!

Вона розплющила очі і, зітхнувши, з ніжністю пригорнулася до нього. Потьомкін дивився на Софію й усміхався.

— Я тебе кохаю, — прошепотіла Софія.

— О моя дівчинко, я тебе теж, — він пристрасно поцілував її й обійняв так, що у Софії перехопило дух.

— Це було чудово! Я хочу відчути це ще раз, прямо зараз.

— Ні, Софіє, повір мені, що сьогодні ти вже не зазнаєш усієї повноти чарівності, тому не поспішатимемо. У нас із тобою буде багато часу, щоб не тільки повторити цей політ, але і зануритися в нові й нові відчуття. А щоб злегка загасити вогонь, який палає в тобі, принеси, будь ласка, тацю з вином і фруктами, що стоїть на столику.

Софія встала, і князь не міг відвести погляд від її тіла. Тридцять років — це якраз розквіт жінки! Її розкішні форми, чарівні вигини, таємничі закуточки здатні запалити чоловіка і спалити його без залишку.

— Ти прекрасна, Софіє!

Потьомкін сів по-турецьки на величезній шкурі білого ведмедя. Софія усміхнулася, поставила перед ним тацю з ласощами і зробила те ж саме.

— Звичайно, це дуже гарно і привабливо, — засміявся князь. — Але замерзнути я тобі не дам.

Він приніс пуховий плед і накинув на плечі грекині.

Під ранок Софія заквапилася.

— Як, ти не залишаєшся? — здивовано запитав Потьомкін.

— Князю, я хочу просити вас тільки про одне, — Софія поки не змогла перейти з ним на «ти». — Я не хочу відкритих стосунків удень. Нехай ночі будуть нашими, а вдень ми залишимося просто друзями. Я розумію, що все одно нічого не приховаєш, але одна справа домисли, інша — якщо ми самі дамо привід для них. Я дуже дорожу своїм ім’ям і своєю репутацією.