Розділ 14. Від Криму до Петербурга (1789–1791)

— Дозвольте мені, князю, оглянути фортецю хоча б здалеку, — з надією попросила Софія. — Я обожнюю спостерігати за цими відірваними від решти світу острівцями за високими стінами.

— Графине, як ви можете піддавати себе такій небезпеці? — здивовано запитала Браницька.

— А що скаже наш герцог: чи доречно допускати жінку до настільки чоловічої справи? — Потьомкін повернув голову в бік Рішельє.

— Звичайно, жінці там не місце, — після паузи відповів той. — Але це зовсім не стосується нашої графині. Наскільки я знаю, ваша світлосте, графиня Софія бувала і під Хотином, і під Очаковом, і це завжди було добрим знаком. Я з принцем де Лінем завтра збираюся до Ізмаїла, і міг би взяти графиню під свою опіку.

— Так тому й бути, — підвів риску Потьомкін. — Тільки, цур, не затримуватися. Ми тут нудьгуватимемо без вас.

Фортеця Ізмаїл була справді чудово укріплена. Після огляду бастіонів на суші герцог Рішельє запросив Софію на корабель Дерибаса — і фортецю оглянути, і заодно пообідати. Це був унікальний обід! Унікальний за складом учасників. За одним столом, крім нашої прекрасної героїні, зібралися дворяни, чиї імена зараз сприймаються як синоніми слова «Одеса». Це іспанський неаполітанець Дерибас, француз Дюк де Рішельє, брабантський дворянин де Волан і французький граф Ланжерон. Звичайно, тоді вони ще нічого не знали ні про Одесу, ні про свою роль у становленні цього дивовижного міста. Сьогодні вони були просто в товаристві вродливої жінки (до речі, яка залишила Одесі приємний і романтичний куточок спогадів про себе, і навіть не один). Отже, чотири європейці залюбки улещували нашу графиню, перетворившись на мить з офіцерів у галантних кавалерів. І Софія у відповідь (о, як жінки люблять приємне обходження!) обдаровувала їх своєю чарівною усмішкою і сміливим, обнадійливим поглядом.

Якось, розкинувши гадальні карти, Софія, звертаючись до Потьомкіна, задоволено мовила:

— Карти кажуть, що Ізмаїл паде через три тижні.

— Не знаю, не знаю, — загадково відповів князь, а потім додав: — Командувати операцією я вчора призначив Суворова.

— Як?! — вигукнув особистий лікар Потьомкіна француз Массо. — Суворов — це означає штурм, він піде на будь-які жертви заради перемоги. Ваша світлосте, полкова аптека в жалюгідному стані, нам не вистачить ні ліків для перев’язок, ні корпій.

— Усе, баста! — перервав його князь. — Поранених більше не буде! Ізмаїл здасться без бою.

Він викликав до себе Попова і швидко написав на папері:

«Приблизивши війська до Ізмаїла й оточивши з усіх боків це місто, прийняв я вже рішучі заходи до підкорення його. Вогонь і меч уже готові до винищення всякої в ньому тварі що дихає, але перш ніж використаються ці згубні засоби, я, дотримуючись милосердя всемилостивої моєї Монархині, що гребує пролиттям людської крові, вимагаю від Вас добровільної здачі міста. У такому випадку жителі і війська Ізмаїльські — турки, татари та інші, які є закону Магометанського, відпустяться за Дунай з їхнім маєтком, але якщо Ви продовжуватимете марну завзятість, то місто чекає доля Очакова, а тоді кров безневинна дружин і немовлят залишиться на Вашій відповіді. До виконання цього призначений хоробрий генерал граф Олександр Суворов-Римнікський».

— Вважаю, що Мегмет-Айдозле-Паша готовий здати фортецю (я вже довів на прикладі Очакова, що неприступних фортець немає), а Суворова викликав виключно для прискорення процесу. Турки його побоюються і довго не роздумуватимуть. Та й старому Суворову вже шістдесят, а він так мріє отримати звання фельдмаршала. І немає необхідності жертвувати життями наших солдат у цій бійні, бо здається мені, що при підписанні мирного договору Ізмаїл доведеться повернути туркам.

Відповідь коменданта Ізмаїла надійшла 8 грудня. Він просив десятиденної відстрочки, дозволу дочекатися відповіді від верховного візиря.

— Ну от, бачите, — задоволено потер руки Потьомкін. — Усе йде так, як ми і припускали. Візир веде себе зараз вкрай миролюбно, не те що раніше. Він дасть свою згоду на здачу фортеці. А ви, Софіє, знову мене здивували: саме через десять днів спливають три тижні, про які вам сказали карти або потойбічні сили.

Софія усміхнулася, але нічого не відповіла.

На жаль, князь помилився: генерал-аншеф Суворов дав коменданту фортеці на роздуми лише двадцять чотири години. Прибувши до Ізмаїла, він схвалив план штурму, складений Дерибасом. За цим планом основний удар передбачалося завдати з боку Дунаю, де фортеця була менш укріплена, а відволікаючу операцію почати на суші.

Уночі 11 грудня розпочався штурм Ізмаїла. Десант морської піхоти з українських козаків під командуванням бригадира Захарія Чепіги увірвався до фортеці з боку Дунаю. За ними пішли в наступ і сухопутні війська. Полонених Суворов наказав не брати. «Почалася жахлива бійня, — написав згодом граф де Дама. — Стічні канави пофарбувалися в червоне забарвлення. Не жаліли ні жінок, ні дітей».

Втрати турків склали майже 30 тисяч осіб. Але і Суворов не дорахувався убитими і пораненими десяти тисяч.