Розділ 14. Від Криму до Петербурга (1789–1791)

Потьомкін? Ні, ця людина в коханні, як падаюча зірка в небі, може несподівано спалахнути на мить і так само швидко згаснути. А ця мить, напевно, така солодка. І головне — потрібно обірвати її першою. Як із падаючою зіркою: побачити спалах і швидко заплющити очі — хвіст зірки надовго залишиться перед заплющеними очима в безкрайності нашої уяви.

Станіслав Потоцький? Він одразу сподобався Софії. Це той чоловік, з яким можна знайти любовну єдність. І хоча він одружений, Софія побачила в його очах прихований смуток, не властивий закоханим.

Занурена у свої думки, Софія прогулювалася стежками Мюсхора. Повітря, наповнене ароматами моря, кипарисів, лавра, ялівцю, самшиту, мирту, суничного дерева, здавалося тягучим, густим, п’янким. Велична, з гострозубими вершинами гора св. Петра з одного боку, безкрає море — з другого надавали цій місцевості казкового вигляду. І на душі ставало радісно, хотілося мріяти, мріяти і мріяти.

Мандрівки по Криму, здійснені раніше сімейством де Вітте, залишили також досить приємні враження. Особливо запам’яталася подорож до гори Демерджи. Природа тут проявила свою фантазію в повній мірі: туман, вітер, дощ і сонце рік за роком, століття за століттям виточували з каменю чудернацькі фігури, що нагадували птахів і звірів, замки і башти, казкових чудовиськ і страшних привидів.

— Дивись, матусю, справжня жаба! — вигукнув Ян і стиснув від несподіванки руку Софії. — А там, далі, бегемот з величезним пузом. А он собака женеться за лисицею.

— Де, де? — перепитала здивована Софія. — У тебе, синку, дуже добре розвинена уява.

— Ця риса в нього від мене, — підтвердив Йозеф. — Ось поглянь праворуч.

Він нахилився до вуха Софії і прошепотів:

— Цей кам’яний стовп мені нагадує фалос у всій своїй красі, а дві брили подалі — жіночі груди.

— Ваша уява, графе, вразила мене своєю новизною. Мабуть, кожен бачить те, що хоче побачити.

— Так, і не збираюся заперечувати це. Софіє, я хочу, щоб ми відновили наші колишні стосунки — я кохаю і хочу тебе.

Грекиня поглянула на нього уважно і зітхнула.

— Ні, мій дорогий. Двічі в одну річку не входять. Ми залишимося друзями, і не більше. І не повертатимемося більше до цього.

Вони прожили в Криму майже три місяці. Облаштування нового маєтку Софія вирішила поки відкласти. Вона розуміла, як легко можна зіпсувати цей райський куточок невмілим плануванням. Тільки професійний архітектор знав, що потрібно зробити, щоб усі будівлі, алеї, альтанки, павільйони та фонтани гармонійно вписалися в ландшафт. Тому було вирішено не поспішати і знайти одного, а може, двох архітекторів-садівників для розробки та втілення в життя всіх задумів Софії.

На початку осені графиня де Вітте несподівано отримала листа з Бендер від князя Потьомкіна. Князь запрошував графиню відвідати його нову ставку. Але цього разу запрошення було настільки зворушливим і теплим, що у грекині прискорено забилося серце.

«Дивно, — подумала Софія, — чому це я так хвилююся? І головне, мені вже хочеться швидше їхати».

Після довгих роздумів графиня Софія все ж зважилася відчинити ці уявні двері, за якими вона не знала, що її очікує: осуд і ганьба або слава і визнання. Зрештою, їй не потрібно ні те, ні інше. Їй хотілося простого жіночого щастя, кохання, ніжності. І вона відчувала, що зможе зазнати це з князем.

Бендери зустріли Софію дощовою холодною погодою. Був кінець вересня, і всі чекали бабиного літа.

Убравшись у досить закриту сукню, Софія відправилася на вечерю. Князь Потьомкін зустрів графиню дуже привітно, вийшов їй назустріч і посадив поруч із собою. (Софія навіть не помітила, хто поступився їй місцем.) Після вечері всі швидко покинули залу, залишивши князя і Софію наодинці. Потьомкін провів грекиню до диванної, де чулося потріскування дров у каміні, курилися пахощі в золотих курильницях. Графиня підійшла до каміна і простягнула до нього руки, насолоджуючись теплом.

— Софіє, — почав князь, — сьогодні ми говоритимемо тільки про нас. Так-так, тільки про нас. Після вашого несподіваного від’їзду навесні мої думки постійно повертаються до вас. Кохання — дуже дивна річ. Зізнаюся чесно, ви — найвродливіша жінка, яка зустрілася мені в житті. А ваші очі, по-моєму, зводять з розуму не одного мого офіцера. І я, звичайно, як кожен нормальний чоловік, давно вже міг захопитися вами, забажати вас і зробити все можливе, щоб і ви захопилися мною. Але мій внутрішній голос підказав, що не потрібно квапити події. І тепер я можу сміливо сказати, що привабливість вашої душі, оригінальність вашого мислення, неординарні вчинки зачарували мене ще більше, ніж зовнішня краса. Там, де з'являєтесь ви, все оживає, стає світлішим і добрішим. Я почав ловити себе на думці, що деякі свої вчинки і діяння я здійснюю, озираючись на вас. Водночас ви намагалися уникати мене, ще більше розпалюючи мої почуття. Я закохався у вас. Закохався сильно, шалено. Тому й написав листа і благав Бога, щоб ви швидше приїхали.