Розділ 14. Від Криму до Петербурга (1789–1791)

Софія ж дотримувалася зовсім іншої думки і справді, наступного ранку була вже на шляху до України.

Потьомкіну принесли її прощальну записку під час обіду. Князь спохмурнів, а потім, повернувшись до присутніх, промовив:

— Чи може людина бути щасливішою за мене? Все, чого я не бажав, всі забаганки мої здійснилися, начебто яким зачаруванням. Хотів чинів — маю, орденів — маю, любив грати — програвав суми незліченні, любив давати свята — давав прекрасні, любив купувати маєтки — купував, любив будувати будинки — побудував палаци, любив дорогі речі — маю стільки, що жодна окрема людина не має так багато і таких рідкісних… Словом, усі пристрасті мої повною мірою виконуються.

Потьомкін залпом випив чарку горілки, несподівано вдарив кулаком по порцеляновій тарілці, розбивши її вщент. Потім мовчки встав і пішов до своїх покоїв.

Виклик Зубова він прийняв. Обід був вишуканий. У Петербурзі не пам’ятали, щоб скнара Зубов влаштовував такі розкішні святкування.

Наприкінці липня Потьомкін попрямував до Ясс. Поїхав назавжди. 5 жовтня 1791 року по дорозі до Миколаєва він велів зупинитися.

— Тепер їхати нікуди. Я вмираю…

Через кілька хвилин князь Потьомкін помер. У цей же час у Петербурзі помер банкір Сутерланд, якому була підмішана така ж повільно діюча отрута, що і Потьомкіну.

Про смерть банкіра було повідомлено Зубову.

— От і славненько, — потер руки фаворит імператриці. — Скоро має надійти повідомлення з півдня.

Зробивши сумне обличчя, він пішов до Катерини.

Померла велика людина…

«Вдаючи вигляд лінивця, трудиться безупинно, не має столу, окрім своїх колін; іншого гребеня, крім своїх нігтів; завжди лежить, але не вдається до сну ні вдень, ні вночі; турбується перш настання небезпеки і веселиться, коли вона настала, сумує в задоволеннях; нещасний від того, що щасливий; нетерпляче бажає і скоро всім надокучає; філософ глибокодумний, майстерний міністр, тонкий політик і разом розпещена дев’ятирічна дитина; любить бога, боїться сатани, якого шанує набагато більше і сильніше, ніж самого себе; однією рукою хреститься, а другою вітає жінок; приймає незліченні нагородження й одразу їх роздає; дужче любить давати, ніж платити борги; надзвичайно багатий, але ніколи не має грошей, говорить про богослов’я з генералами, а про військові справи — з архієреями; по черзі має вигляд східного сатрапа або люб’язного придворного століття Людовика XIV і разом показує зніженого сибарита.

Яка ж його магія? Геній, потім геній — і ще геній; природний розум, чудова пам’ять, піднесеність душі, підступність без злоби, хитрість без лукавства, щаслива суміш примх, велика щедрість у роздаванні нагород, надзвичайна тонкість, дар угадувати те, чого він сам не знає, і найбільше пізнання людей; це справжній портрет Алківіада» — писав про Потьомкіна принц де Лінь, і не помилявся.

Софія не була присутня при смерті Потьомкіна. Але вона залишилася останнім коханням цієї великої людини…