Розділ 14. Від Криму до Петербурга (1789–1791)

Уся карта була розмальована якимись значками, лініями, колами.

— Це дивовижні місця!

— Цього мені можна було і не говорити, — усміхнувся Потьомкін. — Мене більше цікавить, чи знайшли ви що-небудь відповідне для себе.

— Я в повній розгубленості, князю. Мені сподобалося кілька місць, які я залюбки почала б освоювати.

— Слухаю вас, графине.

— Насамперед це Мюсхор і Ореанда.

— Браво, моя люба! — Потьомкін озирнувся на присутніх, шукаючи підтримки. — Я завжди знав, що зі смаком у вас усе гаразд. Мої маєтки знаходяться поруч, в Алупці.

— Але це ще не все, князю. Я пригледіла ще Марсанду та Ай-Даніль.

Потьомкін поглянув на карту і замислився.

— Ви проти, ваше високопревосходительство? — Софія трохи зніяковіла: чи не занадто багато вона просить?

— Я не заперечую. Тільки мої умови залишаються попередніми: хочу, щоб земля освоювалася та приносила радість і користь не тільки господарям, а й державі. Боюся, що ви, графине, не зможете цього зробити: все-таки ви — жінка, а тут потрібна чоловіча хватка. Але ви напевно вже почали будувати плани щодо використання цих земель…

— Звичайно! — із запалом відповіла Софія. — Тут, у Мюсхорі й Ореанді, будуть розкішний маєток і не менш гарний парк. У центрі парку — величезний горіх. Усередині його крони, серед листя, я споруджу велику ротонду. Туди вестимуть три шляхи: мотузкові сходи (я обожнюю лазити по таким), кругові сходи (для менш сміливих) і настил із поручнями, який підніматимуть слуги (для більш літніх, але бажаючих отримати гострі відчуття від висоти). Піднявшись до ротонди, ми зможемо милуватися морем з висоти пташиного польоту, пити іскристе вино, насолоджуватися оливками й сиром. І все це подарують плантації Марсанди. А устриці нам поставлятимуть мої земляки-рибалки. Причому не тільки на наші столи, а й для продажу за кордон.

— Чорт забери! — вигукнув князь. — Розповідаєте ви дуже гарно. А що ж Ай-Даніль?

— Я поки ще не придумала, — усміхнулася Софія. — Хоча там можна побудувати невелике місто.

— І назвати його скромно: Софіополіс, — Потьомкін іронічно поглянув на грекиню.

— Це непогана думка, — підтримала жарт князя графиня.

— Ну що ж, якщо здійсниться хоча б половина з того, що ви тут нафантазували, вже це дозволяє мені довірити вам вибрані кримські землі.

На початку січня Софія почала збиратися додому, але князь Потьомкін попросив її ще трохи затриматися.

— Чекаю важливу звістку з Петербурга, — пояснив він.

— Що ж це за звістка, ваша світлосте? Новий чин або звання?