Розділ 14. Від Криму до Петербурга (1789–1791)

— Добре, Софіє, нехай буде так! Але, сподіваюся, подарунки ти прийматимеш від мене при всіх?

— Тільки за умови, що вони не будуть настільки дорогими, щоб скомпрометувати мене. Такі краще робити наодинці, — кокетливо усміхнулася графиня.

Потьомкін не був би Потьомкіним, якщо б не зробив усе по-своєму, як йому того хотілося. Він ніколи не відмовляв собі в задоволенні робити подарунки коханим жінкам і насолоджувався, спостерігаючи, з якою радістю вони їх приймали. Чи не наступного дня за його наказом було влаштовано бал. Усім запрошеним жінкам роздали лотерейні квитки. Розігрувалося багато призів — ніхто не залишиться без подарунка. А головні призи — шикарна кашемірова шаль і золотий перстень, усипаний рубінами. В лотереї завжди сподіваєшся на диво, що саме тобі дістанеться головний приз. Ось і на балу у кожної жінки неспокійно билося серце: «А раптом я?» Софія не була винятком. І все ж коли «сліпий» жереб вибрав саме її, вона з підозрою подивилася на князя — той невинно усміхався і розводив руками.

Іншим разом Потьомкін увесь вечір упадав за графинею Браницькою і врешті-решт зробив їй найдорожчий подарунок. У цей момент увійшов черговий офіцер і попросив у князя дозволу звернутися до графині де Вітте.

— Графине, вам пакет із Парижа.

Софія розкрила пакет і ледь втрималася — там виявилося незвичайної краси дуже дороге кольє.

— Що таке?! — вигукнув незадоволений Потьомкін. — Хто сміє робити подарунки в моїй присутності?

— Не можу знати, ваша світлосте! — «злякано» відповів черговий офіцер. — Дарувальник побажав залишитися невідомим.

— Попов! — наказав князь своєму секретареві. — Терміново розібратися і доповісти мені. Я не дозволю різним іноземним нахабам господарювати в моєму домі. — І знову в палаючому погляді Потьомкіна Софія прочитала кохання до неї.

Наступного разу Потьомкін просто зіграв на жіночій психології. Почувши із-за дверей, як Софія захоплюється новим столовим сервізом, щойно привезеним з Європи і вперше виставленим на столи, він зайшов до зали нарочито розгніваний, узяв один із приборів і невдоволено похитав головою.

— Хто дозволив сервірувати цим столи? — гнівно запитав князь у свого секретаря. — Зараз же зібрати і викинути на смітник.

Усі присутні застигли в подиві, але перечити князю — значить накликати на себе великі неприємності.

І тільки Софія не витримала.

— Григорію Олександровичу, як можна викидати таку красу?

— Як? Вам це подобається? — погляд Потьомкіна потеплішав. — Тоді я змінюю своє рішення: дарую вам, графине, цей сервіз за непотрібністю.

І переможно поглянув на Софію. Грекиня зрозуміла, що знову попалася у майстерно розставлені сіті, і тим не менш їй було дуже приємно.

Але головні подарунки Потьомкін робив Софії наодинці. Цей богатир, державний муж, воєначальник перетворювався на хлопчиська, коли вечорами розкладав на столі численні дорогоцінні камені. Софія осторонь спостерігала за князем. Той викладав з каменів якісь фігури, розглядав їх на світлі, щось бубонів собі під ніс, іноді брав у руки ювелірну пилку і правив камені.

Здавалося, у цей час для нього у світі нічого більше не існувало. Швидше за все, князь Потьомкін у такий спосіб відпочивав від напруженого дня, зосереджувався, обмірковуючи свої проблеми. У ці хвилини Софія сиділа немов мишка, боячись ворухнутися, а коли робила який-небудь рух, Потьомкін підіймав руку, сигналізуючи, що пам’ятає про неї. Як правило, він вибирав один або кілька діамантів і з усмішкою вручав їх Софії, попутно розповідаючи про кожний, про його красу чи недоліки, які робили цей камінь ще більш значущим і дорожчим. Так минала година і навіть більше, а потім була ніч кохання, щоразу нова і неповторна.

Незважаючи на людські слабкості, Потьомкін залишався видатним полководцем, і на першому плані для нього була війна з турками. На його думку, після взяття Ізмаїла турки повинні запросити миру і сісти за стіл переговорів.

— Дерибас доповідає, що його флотилія з чорноморськими козаками відрізала Ізмаїл від Дунаю. Тепер Ізмаїльська фортеця оточена моїми військами.