Розділ «XXI. Облом»

Огляд кухні та інших приміщень не дав нічого цікавого. Все цікаве знаходилося тут. Руки його самі намацали сигарети в кишені. Цьому можна було запобігти. Більше того, цим можна було скористатися, і тоді виродок з таким екстравагантним прізвиськом міг би вже паритися у камері або — і Кобища раптом усвідомив, що не надто б засмутився, якби це сталося, — бути застреленим при вчиненні опору під час затримання.

Сигарета буквально танула в пальцях, а майор уже знав, що робитиме у найближчі півгодини. Оці секунди — це переломний момент слідства. Слідство було досі. З цієї миті мало початися тотальне полювання на цього схибленого. Іншого виходу не було. Кобища знав, що за двадцять хвилин він розшукає начальника управління, де б той не був, і отримає від нього виключні повноваження. Отримає у власне підпорядкування всі сили, що є в розпорядженні управління. Інакше він складе повноваження просто зараз, попри відмову начальства, і нехай далі київські специ копирсаються без нього, адже це все одно рано чи пізно доведеться зробити, причому з більшими втратами для себе.

Віддавши лаконічні розпорядження, Кобища вийшов з будинку й сів у «Ниву», яка відразу, скреготнувши шинами, від’їхала у напрямку управління. Хвилин за двадцять на місце мали прибути експерти. Останнє, що відчув Олексій Кобища, залишаючи місце злочину, — це потребу йти ва-банк і невпевненість, украй небажану в таких ситуаціях, а також намір ще поборотися з нею.

Годинник на металевому сейфі показував восьму вечора. Шановне панство сиділо у важкому мовчанні. Увійшов Сердюк і заходився викладати банки з пивом на стіл. Потім повитягав із кишень пакети з чіпсами. І так само мовчки сів.

— Ну от, бачиш… — зауважив Кобища. — Всього й діла… Однаково, кажеш, у тебе мізки відключилися. А черевики й так мокрі, а в решти ще сухі. Кому ж було бігти? Ну добре, други милі… То ви кажете, все настільки невтішно…

— Більше того, — підтримав Можейко, розриваючи пакет чіпсів, — усе надзвичайно хріново.

— Ну-ну… — Відкривши банку, Кобища скуштував пиво. — Нічого… Пригощайтеся, Андрію Вікторовичу, ваше, київське…

Останнє адресувалося підполковникові Марченку, який прибув із Київського управління разом з іншими, щоб узяти цю справу під свій контроль.

Той лише мовчки кивнув, продовжуючи гортати протоколи та висновки експертиз. Увійти так, відразу в курс справи, яка ставала дедалі грубшою, було не просто. Киянин виявився загалом нормальним чолов’ягою. Він добре розумів, який на ньому тягар відповідальності, і вбачав у Кобищі насамперед союзника, без якого зрушити щось буде практично неможливо. Від них обох тепер залежатиме, чи зуміють вони вийти сухими з води. Гість був ще свіжий і відчував ревний запал. Кобища ж, здавалося, нарешті опанував власні емоції і відкрив своє, напевно, вже третє, а може, й четверте дихання.

— Так от, значить… Адресата такого не існує. А у справжньому видавництві «Славутич» ніякого Євгена Степановича не знають. Листи написано на папері, ідентичному тому, що лежав у пачці на столі в квартирі Косовської. І якщо врахувати, що писала це не пані Косовська, то, очевидно, ми тепер маємо ще й зразок почерку цього хакера-кілера.

— Це у разі, якщо він до всього ще й не Штірліц, — зауважив Можейко, — і їх у нього не кілька.

— Будемо сподіватися на це, — у тон йому відповів Кобища. — У нашій картотеці такого почерку немає. Тепер про сьогоднішнє… Звичайно, вбивство Маліцького — найгірше, що могло статися. Більше того, це наша промашка. Якщо ми не візьмемо його найближчим часом, повірте, всім нам тут буде так весело, що ви навіть собі не уявляєте. Сьогодні в обід ми з Андрієм Вікторовичем мали офіційну розмову з генералом Панасюком. Слідство тепер входить у якісно нову фазу, а ми — на посилений варіант несення служби. Тепер не спатимете зовсім. Нам надані особливі повноваження. Від завтра наша слідча група збільшується втричі. Загальне керівництво здійснює генерал Панасюк. Фоторобот нашого друга й фото Косовської сьогодні ввечері покажуть по обласному телебаченню і показуватимуть далі щовечора. Завтра прибуває людина з міністерства для контролю за розслідуванням. Oсь так…

Запала тиша, і стало чути, як хтось підходить до дверей кабінету. Це виявився Приходько. Експерт мав при собі кілька аркушів із нотатками. Він мовчки сів на завбачливо підсунуте йому крісло і розіклав їх перед собою.

— Ну, порадуй… — Кобища з надією подивився на нього.

— Та я б хотів… — наче вибачаючись, почав той. — Отже, так. Я й за Зав’ялова. Ось його висновок, попередній, так би мовити. Смерть громадянина Маліцького Олега Георгійовича настала вчора приблизно о двадцять другій тридцять від вогнепального поранення в шию. Так… Де це він… Поранення кульове, наскрізне, пошкодження загальної сонної артерії… Ну, смерть від гострої крововтрати. Так… На момент смерті був напідпитку, алкоголь у крові одна і п’ять десятих проміле — середній ступінь. Стріляли ззаду навскіс. Відразу переходжу до свого. Куля на місці вбивства відсутня. Очевидно, пройшовши навиліт, вона розбила шибку і з четвертого поверху впала кудись на подвір’я. Самі розумієте… Одним словом, немає кулі. А от гільза є! Вперше! Закотилася під меблеву стінку. Уявляєте? Він їх збирав, навіть під корпусом — і там примудрився, а тут… Промашка. Вона візьми та й заскоч під шафу! Меблева стінка — спробуй розкрути, відсунь… Так що гільза в нас.

— Не тягни! — перебив Кобища. — Зброя?

— Ну звичайно, та сама! — наче зрадів експерт. — «Беретта», тридцять восьмий… Глушник, імовірно. Досі цей виродок застосовував глушник з абразивним вкладнем, який залишає характерні сліди на кулях, хай би як вони деформувалися при влучанні у ціль. Тепер, як відомо, куля відсутня, але сліди цього абразиву виявлено в тканинах загиблого навколо кульового отвору. Щоправда… Складається враження, наче не зовсім той абразивний матеріал. Частинки його, виявлені у тканинах, не зовсім відповідають мікрослідам на кулях, отриманих при попередніх убивствах. Але однозначно глушник тієї ж системи. Він. Ну а більше, як і в Ромазана, жодних слідів. Двері знову відімкнено ключами господаря, замкнуто також. Жодних сторонніх пальчиків… До речі, я і за Павлюка, це його висновки. Він підійде, казав, пізніше. Ось і все практично.

— Не густо… — підбив підсумок майор.

— Чим багаті…

— А у дідовому флігелі так і не знайшли ніяких відбитків?