Розділ «XXI. Облом»

Загальноприйнятими вважалися дві версії. Перша: Хакер діяв спільно з Друзем, який здійснював його охорону, прикриття і попри все — так виходило — гідно виправдав довіру. Адже відомий злочинець довго товкся біля входу, даючи йому змогу займатися комп’ютерними справами. А той займався невідомо чим. Усе сталося зненацька, тому в комп’ютері залишилися сліди інформації, з якою працював Хакер і яку не встиг знищити. На загальний подив, це був уривок із твору Льва Толстого. А до інтернету він підключався, аби зайти… на порно-сайт. Для цього варто було вести за собою охорону в особі Великого Друзя…

Друга версія полягала у тому, що Великий Друзь був ворожою стороною і прийшов сюди так само, як і вони, — за Хакером. Двоє людей з того ж угрупування, застрелені Хакером у квартирі Косовської, наче підтверджували це. Підтверджувало таку версію й те, що брати його у приміщенні кафе було незручно, тому й чекав Друзь того ж моменту, що й оперативники: коли він залишить заклад. Потім їхні інтереси схрестилися, що значною мірою полегшило втечу цьому хлопцю.

Обрати з цих двох версій якусь одну було неможливо: більшість свідків розбіглися, коли все почалось. Знайшли, щоправда, заручницю. Вона була на межі нервового зриву. Діагнози струс мозку та контузія від вибуху гранати, як на думку Кобищі, — перестраховка з боку лікарів. Нагляд психіатра, заборона батьків працювати з нею. Нікого не бачила, нічого не пам’ятає. Волочили, стріляли. Те саме небажання співпрацювати зі слідством.

Встановили, хто і яким чином відчиняв двері, куди біг і звідки стріляв. І те, що Друзя Хакер завалив у останній момент, коли обидва мали всі шанси зникнути. Тільки Хакер побажав зробити це без супроводу і знову не залишив гільзи.

Що далі? На що, на яку ще витівку спроможеться він, даючи їм нову нитку до себе, яку сам же обірве, коли почує близьке дихання за спиною? Чи може трапиться щось інше, що дасть їм якусь підказку? Знайдеться, наприклад, ауді кольору «металік», а заразом його господар, який втік біля університету. Це була стадія морального виснаження. Він, по суті, просто чекав, чи не надійде звідкись ще щось таке, що могло б вдихнути життя у цей процес.

Саме така надія ворухнулася в ньому, коли з головпошти повідомили про повернення двох листів із зворотною адресою від Наталії Косовської. Обидва було відправлено до Києва, і адресувалися вони видавництву «Славутич». Розрізавши перший, слідчий прочитав:

«Шановний Євгене Степановичу! Запропонований вами загальний ескіз проекту вважаю нераціональним. Витрати на його втілення в життя надмірні. Перспектива ж отримання прибутку найближчим часом сумнівна. Прошу Вас ще раз розглянути суть моєї пропозиції. Гадаю, при зустрічі ми дійдемо згоди.

З повагою, Борис».

Другий лист містив вибачення за зрив термінів і скарги на жорстоку творчу кризу. Відправник та адресат були ті самі. Обидва листи повернулися на адресу відправника з однієї причини — ніякого видавництва «Славутич» не існувало взагалі. Принаймні за вказаною адресою. Що могли означати такі листи? Перше, що спадало на думку, — він пудрив комусь мізки. Кому? Може, Наталії Косовській? А може, отим третім, якщо, звичайно, вони існують…

Але порозмірковувати на цю тему йому не дали. Телефонував Карпович. Голос його був розгублений.

— Олексію Івановичу, тут таке діло… Ну ви ж чули, мені наказано зустрітися з Олегом Маліцьким, а його тут немає… Кажуть, зранку не вийшов на роботу. І хлопці ваші тут… Що робити?

— Нічого, — сказав Кобища, поквапом складаючи папери. — Дізнатися про домашню адресу і чекати на мене. Дебіли ми…

— Перепрошую? — не вчув Карпович.

Важка підозра заворушилася в голові слідчого. Вони постійно недооцінювали Хакера. То в одному, то в іншому. Зовні це виглядало як збіг обставин, щасливий для цього зухвальця. Потім власна зарозумілість вилазила боком. Зараз Кобища дорого б дав за те, щоб ця підозра виявилась помилковою.

— Грозився ще тоді зникнути… — розводив руками прилизаний опер. — Казав, що плюне на все і втече. Я йому…

— Їдьмо, — не дослухав Кобища. — Та то казна-що… Треба відразу всіх збирати! Потім годину чекатимемо, поки позвозять…

«Нива» помчала до центру.

Хлопець лежав посеред кімнати на килимі з неприродно вивернутими кінцівками. Весь лівий бік його шиї, ліва половина голови та верхньої частини тіла були в крові, калюжки та великі бризки якої попідсихали на килимі, меблях і стінах. З того ж боку на шиї виднілася чимала рана. У кімнаті було не те що прибрано, але й далеко не безлад. Звичайне житло сучасного молодого чоловіка, що мешкав сам-один. Крім того, ще дві речі одразу кидались у вічі. Пробите подвійне віконне скло: навколо дірки воно взялося тріщинами, кілька уламків валялося на підлозі. А на столі, де стояв комп’ютер, поруч із клавіатурою було викладено сірниками:

Валялася і розкрита коробка, з якої брали сірники.

Обличчя слідчого було бліде, щоки позападали, а губи витончились і були зараз міцно стиснуті. Напевно, так міцно, що важко було вимовити кілька слів, потрібних у такому випадку. Тому він витяг із кишені мобільний, мовчки простягнув його Величкові, який, нічого не розпитуючи, викликав експертів.