Розділ «XII. Хакер»

Магазин розташувався на першому поверсі дев’ятиповерхового будинку за шикарними скляними вітринами, оздобленими декоративною решіткою. У кожному з трьох відділів — свій продавець. Усі вони — молоді хлопці у випрасуваних костюмах з краватками. Ще один сидів за столиком, що стояв окремо.

Блискучі двері магазину відчинилися, і туди ввійшов середнього зросту худорлявий молодий чоловік у плащі, гладко поголений. Була десята година ранку. Переважна більшість людей, які потрапляли сюди, не розкидалася часом. Вони йшли у якийсь конкретний відділ, швидко купували потрібне й виходили. Цей нерішуче завмер посередині, не знаючи, куди підійти.

Молодик, який сидів за окремим столиком, відразу підвівся і підійшов до потенційного клієнта.

— Доброго дня. Слухаю вас. Можу чимось допомогти? — це було сказано ввічливо і водночас підкреслено сухо.

— Так, — відповів клієнт. — Хотів би купити якийсь комп’ютер.

Молодик здивовано звів брови. Очевидно, його слух різонуло слово «якийсь».

— Який комп’ютер ви б хотіли?

— А які у вас є?

Молодик поблажливо посміхнувся.

— Ну, вибір у нас доволі широкий. — Він підвів відвідувача до одного з відділів. — Є «Пентіум», ось сотий, двохсотий, ось взагалі потужна машина, вінчестер на двісті гігабайт, найсучасніший сідіром…

— А який ви порадите?

Той знову посміхнувся.

— А ви скажіть, для чого він вам потрібен і яка сума у вашому розпорядженні. Що ви хочете — для офісу чи, може, щоб ваші діти гралися…

— Ви знаєте, я абсолютно не компетентний у всьому, що стосується комп’ютерів. Тому вам доведеться мені допомогти з цим. Я хочу навчитися на ньому працювати.

— Кгм… — молодик зам’явся. — Ну а сума? У нас є різні машини — і за триста-чотириста умовних одиниць, але це слабенькі, й за тисячу. Ось цей тягне на тисячу двісті… Ви взагалі маєте уявлення, що таке комп’ютер?

— Я ж казав, що не маю… — Він вийняв двадцятидоларову банкноту і простяг молодикові.

— Це за несанкціоновану допомогу при купівлі комп’ютера.

Вони опинилися вдвох у маленькій кімнатці, заставленій коробками. Тут на столі стояв розкиданий «його» комп’ютер. Молодик скинув піджак, розпустив вузол краватки і сів за стіл.

— Ти що, справді без поняття? — запитав по-простому.