Розділ «XXVII. Троянський кінь»

Майор Олексій Кобища похмуро кивав на вітання колег. Довгий коридор нарешті скінчився, і він відчинив двері праворуч.

Карпович сидів за комп’ютером, зігнутий та зосереджений, блискаючи окулярами. Він лише коротко зиркнув у бік дверей і продовжив роботу.

— Ну, що там нового? — запитав Кобища, підсовуючи стілець і влаштовуючись на нього верхи.

— Працюємо… — ухильно відповів той. — Програмку розробили, ось…

— І які перспективи?

— Перспективи… — без особливих емоцій посміхнувся програміст, — скажемо так, туманні.

— А якщо серйозно? — Кобища підвів на нього важкий погляд.

— А якщо серйозно, — не змигнувши оком, відповів Карпович, — то дійсно є така програма. Навіть кілька програм. Практично з ними закінчено. Будемо запускати їх в інтернет, хай шукають вашого Хакера. А ми почекаємо…

— У вертольотики пограємося… — похмуро продовжив Кобища.

— Ну чому… — Карпович знову якось «по-комп’ютерному» посміхнувся.

Кобища відзначив, що людина мала б посміхатися більш визначено.

— …вертольотики — гра примітивна.

— Усі вони, як на мене, примітивні, — дратуючись, зауважив Кобища.

— Ну, це як сказати, — не погодився Карпович. — Олексію Івановичу, хочете, я вам зараз таку гру поставлю, що ви о дванадцятій додому підете. Серйозно. А завтра матимете неприємності за завалену роботу. Тоді скажете, примітивна чи ні.

— Називається «Полювання на Хакера», — пожартував Кобища.

— Я бачу, він вас серйозно дістав.

— Я й не заперечую. — Майор вийняв сигарету, покрутив у пальцях, даючи зрозуміти, що йти не збирається. — А вас ще ні?

Карпович знизав плечима.

— Як вам сказати… Взагалі, ще ні. Мене важко дістати. А він… Усе має свій початок і кінець. Кінець ще не настав. Кінець рідко настає, особливо у комп’ютерних справах, скажемо так, на халяву. Як правило, він обумовлений. Ось ми і займаємося тим, що обумовлюємо його.