Розділ «XV. Хакер (продовження)»

Ранок після дня народження виявився важким, ніби дійсно довелося відбути пристойну «дефіляду». Він устав невиспаний. Головний біль не давав зосередитися та підігрівав поганий настрій. І це незважаючи на те, що сьогодні могла настати розв’язка, закінчення всієї справи. Наснаги до роботи вочевидь бракувало.

У Наталчиній кімнаті горіло світло. Цілу ніч. Борис бачив це, коли вставав, вкотре прокинувшись, цього разу від спраги. Він умився, поголився й увімкнув комп’ютер. Картина завантаження на екрані викликала легку нудоту — так усе це набридло. Але зараз Борис відчував, що це, напевно, останній крок, який потрібно зробити до закінчення.

З програмою, про яку йшлося, довелося розбиратися понад годину. Для певності він зробив навіть невеличкий експеримент — узяв чисту дискету і набрав лише одне слово: «Наталі». Отак, на західний зразок. Саме в цей момент вона прочинила двері своєї кімнати і пішла до ванної. Тому й набрав те, що перше спало на думку. Цікаво. Що ж буде далі? Він вийняв дискету, вставив знову і переконався, що єдиний малесенький файл на дискеті залишився. Зітхнувши, Борис знищив його і, знову ж таки вийнявши і вставивши дискету, переконався, що тепер там нічого немає. Наталі зникла.

Тепер він набрав довгу фразу, також актуальну. «Як мене це все дістало…» Це для того, щоб поверх стертого на дискеті було щось записано, як результати футбольних матчів та уривки з творів на дискетах «трофейних».

Тепер він запустив потрібну програму і вставив свою дискету. Комп’ютер «балакав» з ним через таблички з обнадійливими написами і запрошував тиснути на нові клавіші. Нарешті на екрані з’явилося єдине слово — «Наталі».

— Ха!

Він підвівся і пройшовся по кімнаті. Їй же Богу, не святі горшки ліплять. Щось є у нього з цією машиною, якась спорідненість, що дозволяє швидко вчитися і опановувати дедалі складніші навички. Чорт забирай, так він скоро дійсно почне зламувати банківські системи. Цей жарт сподобався. А чому ж, можна було б… Якби, звісно, не одна обставина, яка суворо регламентувала його наступні кроки і гарантовано перекреслювала подібну перспективу. Нехай живуть швейцарські банки й Пентагон, адже від нього, на жаль, нічого не залежить.

Позаду рипнули двері. Наталя, постукавши, зазирнула до кімнати, здивовано звела брови від його збудженого вигляду.

— Доброго ранку. Ваші справи, схоже, рухаються… Я аж здригнулася від вашого переможного вигуку. Гм… Через це ви так вигукнули? — зиркнувши на екран, саркастично мовила вона.

— Через це, — підтвердив Борис. — Я провів невеличкий експеримент — як поновити на дискеті раніше знищену інформацію. І це вдалося.

— Ага… Зрозуміло… А оце слово — це і є та інформація, над якою ви експериментували?

Борис знітився.

— Написав перше, що спало на думку. Учора ж був твій день народження. А ти якраз вийшла з кімнати, я почув.

— Угу… Ясно… Уявляю, з яким задоволенням ви знищували мене. Це в ту мить ви кричали «ха!»? Ви завжди так кричите, коли знищуєте чергову жертву?

Її неможливо було впізнати. Ту, що вчора ладна була розтанути у його обіймах.

— Послухай…

— А що тут слухати? Але бачите — мене не так уже й просто знищити.

Вона рвучко розвернулася і зачинила за собою двері. Але за мить розчинила їх і сказала, чітко вимовляючи кожне слово:

— Прошу до мене не заходити. Я лягаю спати. Я цілу ніч не спала.