Розділ «VI. Квартирант»

Вона прибирала швидко і натхненно. Забулася навіть та неприємна пригода, при згадці про яку на очі незмінно наверталися сльози. Зараз думки були зайняті зовсім іншим. Він не був схожий на тих, з ким досі доводилося мати справу і з першого погляду викликав симпатію. Але дивне відчуття! Щоразу, відклавши віник, дівчина сідала й задумувалася, чи не обернеться ця авантюра якоюсь новою халепою.

Незнайомець у плащі, який назвався Борисом і мав звичку постійно тримати руки а кишенях, насправді виявився не надто спостережливим. Затерта стьобана червона куртка давно висіла в коридорі на вішалці, а її власниця, яка діловито та швидко снувала туди-сюди, тепер аж ніяк не виглядала повною. Її ноги, щоправда, від шиї не починалися, проте були на місці і взуті у м’які домашні капці, підшиті хутром, виглядали доволі симпатично, не потребуючи для самоствердження високих модельних підборів.

Тут, у тісному квартирному просторі, звільнившись від велетенської сумки, познімавши з себе енну кількість спортивних штанів, маленька чорноока господиня випромінювала якусь спокійну впевненість та енергію. Увімкнувши світло у коридорі, вона стояла перед дзеркалом, закріплюючи волосся ззаду у вузол, коли пролунав дзвінок. Впевненість її миттєво зникла. Пальці зарухалися швидше, але шпилька не заколювалася. Обличчя у дзеркалі відразу стало зосередженим, а губи щось промовили.

Він стояв посеред майданчика. Спортивна сумка через плече, плащ з піднятим коміром застібнутий на всі ґудзики. Права рука в кишені. Спокійний погляд. Він усе-таки прийшов.

— Привіт.

Вона лише пробурмотіла щось незв’язне у відповідь на вітання, знову ніяковіючи. Ступивши кілька кроків по стареньких килимках, похитавши рукою стіл, він сів у крісло біля журнального столика, не скидаючи плаща. Наталя так і залишилася стояти, склавши руки перед собою, розглядаючи килимки (очевидно, хвилюватися при першій-ліпшій нагоді було особливістю її характеру).

Квартира була стара і занедбана. Стіни та стеля давно не бачили ремонту, меблі також не найсучасніші і не в найкращому стані. Хоча зараз у межах можливого був наведений неабиякий порядок.

— То що, наша угода набирає чинності? — запитав той, кого її язик вперто не повертався називати просто Борисом.

Дівчина знизала плечима. Очевидно, цей жест належало розуміти як згоду.

— Тоді сідайте, пані прес-секретар.

Повагавшись якусь мить, вона ступила крок і сіла у вільне крісло з другого боку журнального столика. Гість поліз до внутрішньої кишені і вийняв гроші.

— Сто доларів за місяць уперед за житло. Триста гривень — ваша зарплатня, як домовлялися. Дві сотні на продукти. Все гаразд?

Дівчина ніяково кивнула, не наважуючись взяти складені трьома окремими купками гроші. Тоді він посунув їх до неї і сказав:

— Я б хотів перевдягнутися й сідати за роботу. І ще одне — якось забув зразу це обумовити, але, гадаю, ви зрозумієте мене. Сподіваюсь, у вас не надто часто бувають всілякі галасливі компанії — подруги, хлопці… Я непогано плачу, давайте вважати, що дотримання тиші — це також ваша робота. Тим паче це максимум на місяць…

Вона знову кивнула і, взявши гроші, тихо вислизнула з кімнати, але майже відразу постукала у двері.

— Пробачте, а… ну, коли вам готувати їсти?

— Коли собі готуватимете, тоді й мені.

Двері так і не відчинилися.

Він скинув плащ, дістав із сумки шкіряну кобуру, надягнув її і вставив туди пістолет, відкрутивши глушник. Легка парусинова куртка із застібнутою до грудей блискавкою сховала зброю, а глушник опинився в кишені. Обійшовши кімнату і ковзнувши поглядом по шафах та стінах, він дістав із сумки грубу пачку чистого паперу й кинув на стіл, після чого впав у крісло і заплющив очі.