Розділ «Епілог»

Величезне місто світило вогнями. Одні — нерухомі, скупчувалися, утворюючи чудернацькі фігури, інші — рухалися поміж ними в різних напрямках. Зблизька все це супроводилося звуками працюючих моторів, гудінням сигналів, шурхотінням шин. Між усім цим тротуарами сновигали люди, повертаючись додому після робочого дня. Здавалося, тут найлегше загубитися.

На вулиці з достатньо жвавим рухом до тротуару, сповільнюючи швидкість, під’їхало авто. Невеличкий форд зупинився біля будинку, що, очевидячки, випадав із загального архітектурного ансамблю цієї вулиці. Багатосхильний дах, прямокутні колони та вузькі високі вікна ніяк не вписувалися у низку старих, сірих триповерхових будинків і ніяк не гармоніювали з роздовбаною бруківкою. Одне з вікон цього дому світилося, кілька інших відбивали тьмяне світло. Фари машини загасли. Клацнув замок дверцят, наче хтось неквапно збирався відчинити їх.

Пастир Дмитро Яновський вийшов із захристя і почув, що хтось є в церкві. Це були чоловік і жінка, яка тримала на руках немовля в конверті з теплих пелюшок. Вона була молода й вродлива, невисока на зріст, чорноока, з короткою зачіскою та вишуканим макіяжем, який неважко було помітити навіть при тому бідному освітленні, що давав єдиний увімкнений над вівтарем світильник. Чоловік виглядав старшим за неї — худорлявий, міцний, середнього зросту, з темним волоссям, зачесаним на проділ. І ще в Дмитра відразу виникло відчуття, що йому вже колись доводилося бачити жінку, яка стояла поруч.

— Доброго вечора, — привіталися вони.

— Доброго вечора, — відповів священик.

— Пробачте, ви — пастир Дмитро? — запитав чоловік.

— Так, чим можу вам допомогти?

— Ми б хотіли охрестити у вас дитину, — сказав той. — Якщо можна.

— Звичайно, — відповів пастир, — але… Ви завітали в такий пізній час… Можливо, варто відкласти обряд до завтра? Чи є якісь особливі обставини, якась терміновість?

— Та, начебто й немає… — промовив чоловік. — Але ми тут проїздом і хотіли б сьогодні повернутися.

Священик дещо здивовано звів брови.

— А звідки ви приїхали?

— З Харкова.

— Пробачте, не пригадую, можливо, ми з вами зустрічалися раніше? — запитав Дмитро. — Ви жили колись у нашому місті?

— Ми приїхали для того, щоб охрестити дитину саме у вашій церкві, — сказав чоловік. — Це наша перша дитина. І нам рекомендував звернутися до вас один чоловік, який вас знав і поважав. Він казав, що ви повинні його пам’ятати…

— Як його звуть?

— Гм… Знаєте… Він не називав вам свого імені, — промовив чоловік. — Тож ви не можете його знати. Та й приходив до вас лише двічі близько двох років тому. Хотів помститися одній людині, а ви переконували його не робити цього.

— Пам’ятаю, — сказав священик, пильно подивившись на гостей. — Я пам’ятаю його. А звідки ви його знаєте? Хто ви?

— А я і є та людина. Той, кого він хотів покарати.