Розділ «XXI. Облом»

Жінка показала на хатину через дві від неї.

— Поруч пияки живуть, — пояснила вона. — То Прокоповичі зі мною більше, коли що потрібно, або просто побалакати ні з ким…

— І зараз ті двоє там?

— А де ж їм бути? Казав Хведір, що нікуди не ходять. І за місяць уперед сплатили.

Сердюк зовні спокійно дістав мобільний і набрав номер. От тепер уже буде оточено не те що квартал… Мікрорайон! І тоді можна буде з упевненістю сказати, що переможців не судять. Усе. Годі.

Кіт Ірод, який забув уже й думати про зіпсований сирник, який, до речі, так і зійшов йому з рук, згорнувся на ґанку флігеля на сонечку, яке щойно чи не вперше за день з’явилося з-за хмар. Це місце було одним із його найулюбленіших, особливо в другій половині дня. Умостившись зручно на старому килимку, він заплющив очі та вдоволено замурчав.

І раптом відчинилася хвіртка, на подвір’я влетіла страшна зелена плямиста істота з чорною головою, яка тримала в руках щось велике й важке. Страшидло це, гупаючи так, що здригалася земля, летіло просто на нього. Від несподіванки Ірод закляк на місці, втиснувся в килимок і встиг дременути лише останньої миті. Перелякано нявкнувши, він кулею вискочив на найближчу яблуню. А важкий черевик за мить вкарбувався у килимок якраз на тому місці, де він щойно спав.

Їх було багато. Кілька зникли всередині, решта оточила флігель. Дід Федір стояв на ґанку, розгублено кліпаючи очима на цю дивовижу, і мовчав. Слідом за людьми у масках на подвір’я ввійшли двоє в цивільному. Той, хто потрапив до флігеля першим, вийшов назад і заперечно похитав головою.

Мовчки повернувшись, Кобища підійшов до переляканого старого, простягнув йому дві фотокартки і запитав:

— Це він? Це ваші квартиранти?

— Еге… — тільки й спромігся той, якось зумівши тремтячими руками насадити на ніс окуляри. — Дівчина — та сама… вона…

— А цей?

Старий довго і зосереджено розглядав обидва фотороботи, а потім знизав плечима.

— Може, й він… Трохи схожий… Наш, здається, без бороди був… А цей…

— Де вони? — запитав слідчий.

— Поїхали вже…

— Куди?

— Не знаю, не казали…

— Коли?

— Зранку, сьогодні… Машина якась червона була. Запакувалися й поїхали… Годин зо штири вже буде.