Розділ «VIII. Квартирант (продовження)»

Вона йшла вулицею спокійно і неквапно. Легка куртка, застібнута під саму шию, простоволоса, незважаючи на неприємний вітер. Волосся зібране у той самий вільний вузол, який, щоправда, тепер прикрашала оригінальна заколка. Наталя не любила його розпускати, майже ніколи не робила цього, принаймні Борисові такого бачити не доводилося. При своїй, як з’ясувалося, делікатній статурі вона полюбляла доволі масивне взуття, яке її аж ніяк не псувало. Погода змін на краще не обіцяла, тому вона прихопила з собою парасольку. Силует у джинсах з маленькою сумочкою на боці розмірено і навіть елегантно погойдувався в такт ходьбі, зменшуючись з кожним кроком.

Годинник показував десяту. Пачка білого паперу на столі виглядала дивно і незвично. Він не розраховував потрапити сюди так швидко та легко. Що ж, удача продовжувала виявляти неабияку лояльність, ніби намагаючись компенсувати все, що прогледіла досі.

Борис розстібнув куртку і пройшовся по квартирі. Починати належало з кухні. Зараз маленька господиня помешкання мала бути десь на шляху до пошти. Відправка листа займе близько півгодини. Нехай годину — краєзнавчий музей. Ще годину-дві бібліотека… А якщо вона несподівано схоче повернутися?

Згадалася розмова за сніданком.

— Я можу зробити собі каву і бутерброд, якщо зголоднію? — запитав він.

— Звичайно, — відповіла Наталя. — Ось чашки, цукор, посуд…

Вона показувала йому, де що лежить, і пропонувала почуватися зручно. Звикнувши до квартиранта, дівчина навіть невимушено посміхнулася під час сніданку, обговорюючи роботу, яку належало зробити у місті.

Власні руки в тонких рукавичках виглядали доволі незвично. Взявшись за ручку кухонної шафи, Борис відчув щось неприємне. Не лише гнітюче відчуття порпання у чужій білизні. Щось схоже на провину перед цією маленькою та беззахисною жінкою.

Робота йшла методично. Він виймав одну за одною чашки, зазирав усередину і ставив на місце. В одній чашці, надщербленій, з тріщиною, лежало кілька квитанцій. Він уважно вивчив кожну. Полицю за полицею його руки та очі обмацували поступово, не залишаючи жодного виступу. На столі весь цей час стояла чашка з насипаною кавою, а біля неї ложка. На плиті грівся чайник, буцімто він збирався пити каву.

У нижніх відділеннях шафи були каструлі, усі старі, поміж ними інше кухонне причандалля. Знайшовши мішечок з крупою, Борис поставив на плиту каструлю з водою, наче збирався варити кашу. Крупу довелося пересипати в суху каструлю, а потім назад, у мішечок і зав’язати його, як і раніше. Перебравши все всередині шафи, він обережно відсунув її та оглянув ззаду, обмацав знизу. Якби господиня помешкання несподівано повернулася, довелося б миттєво розсипати крупу і змітати її, відсунувши шафу. Якби тижнів зо два тому над ним не взяли гору емоції, він, безперечно, вів би зараз пошуки більш цілеспрямовано.

До повернення Наталі залишалася орієнтовно година, і робота на кухні добігала кінця. Головне не поспішати. Кваплячись, можна пропустити щось таке на перший погляд незначне, а насправді… Якщо це станеться, повернути втрачений час навряд чи вдасться. Зваривши нарешті каву, він повернувся до своєї кімнати і ліг. Перед очима крутилися кухонні шафи, банки, каструлі, павутиння у глухих закутках… Можливо, потрібно було натиснути на спуск трохи пізніше. А ще краще — раніше. На кілька хвилин. Тоді далі все було б легко і просто.

Хвилин десять він щось обмірковував. Потім нерішуче підвівся і підійшов до телефону. Зняв трубку, потер нею лоба і поклав на апарат. Повернувся до кімнати і знову ліг на канапу.

Від раптового стукоту в двері кімнати Борис здригнувся. Напевно, він на якусь мить відключився. Рука сама смикнулася за вилогу куртки.

— Хто?

— Це я. Вже прийшла… Можна ввійти?

Він підхопився на дивані, сідаючи і поправляючи подушку. Наталя була в куртці, проте туфлі вже змінилися на традиційні капці з хутром, і уявивши, як, мабуть, комфортно в них її маленьким ніжкам, він відчув приємність. У руках кілька книжок. Якби не вони, то руки її, як завжди, були б складені перед собою.

Вона заговорила з очевидним задоволенням, скромно посміхаючись та схиляючи голову набік.

— Так! Усе, що ви замовляли, зроблено. Лист відправила. Потім була в музеї. Мені дали трьох письменників, як ви казали, більш-менш відомих. Коржаков, Павлентій і Чекаленко. Тоді я пішла до бібліотеки…

Вона виразним жестом поклала книжки на журнальний столик і, щосили намагаючись не посміхнутися, начепила маску зосередженості. Так і сиділа мовчки, чекаючи його зауважень.