Розділ «XXIII. Один проти всіх»

Цієї ночі начальник кримінального відділу міського управління МВСУ Олексій Кобища не спав ні хвилини. Він лежав і думав, періодично виходячи на балкон палити. Останній раз запалив просто в кімнаті. Підозра, народившись миттєво, загрожувала докорінно змінити якщо не слідство, то принаймні його особисту тактику в цьому процесі. Здогад опанував його цілковито, хоч це й не був той випадок, коли слід голосно кричати: «Еврика!». Він не виглядав якимось прозрінням, а навпаки, породжував нові сумніви, тому й ходив майор від ліжка до балкона й назад, забувши, що попереду новий, такий само важкий робочий день ще й із головним болем після безсонної ночі.

Увечері, як і було вирішено, по місцевому телебаченню жителів міста, які на цей момент уже потерпали від різноманітних страхітливих чуток, авторитетно, від імені обласного управління внутрішніх справ повідомили про розшук невідомого, підозрюваного у п’яти гучних убивствах, що сталися в місті протягом останнього місяця, та погромі в інтернет-кафе й університетському корпусі. Напевно, саме з цієї миті Олексія Кобищу і взяв сумнів. Сумнів щодо достовірності такого твердження. Те, у що він вірив спочатку і чому знаходив незаперечні докази, несподівано перестало бути для нього доведеною істиною.

Перший убитий — пенсіонер на прізвище Ромазан — міг би й сам викликати неабиякий інтерес з боку органів правопорядку. Невідь-звідки взяте багатство, що зберігалося у квартирі, неможливість його накопичити законним шляхом. Цілком достатньо. Плюс причетність до чогось такого, за чим полюють озброєні злочинці. Наступні троє взагалі були звичайними бандитами, кримінальними елементами. П’ятий же випадав із цього поважного товариства з тієї простої причини, що був звичайним хлопцем, який нікого не чіпав і опинився у вирі подій випадково. З цієї позиції його вбивство дещо не вписувалося у загальну картину. Звичайно, Кобища усвідомлював, що саме по собі це «відкриття» не було варте нічого, але…

Але…

Убивши свої перші чотири жертви, кілер зібрав стріляні гільзи — загалом п’ять штук, але кулі залишилися в тілах жертв. Останнє вбивство знову-таки випадало з цієї низки, оскільки куля у тілі була відсутня, зате на місці залишилася стріляна гільза — усе навпаки. І враховуючи це, стверджувати на сто відсотків, що останнє вбивство скоєно тією ж зброєю, не можна. Особливо дивуватися тут не було чому, все начебто виглядало природно, адже при пострілі в Олега Маліцького куля просто пройшла навиліт. У перших чотирьох випадках зібрати гільзи злочинцю було в принципі, нескладно. Щоб витягти гільзу в квартирі Маліцького, вбивці довелося б пересувати громіздку меблеву стінку. І все-таки…

А третя обставина особливо непокоїла майора. Вона за критичного підходу могла здатися найбільш надуманою, але йому не раз доводилося покладатися на власну інтуїцію в більш непевних випадках, і це виправдовувало себе. Справа стосувалася ось чого. Перший автограф кілера було складено за найпримітивнішою формулою: «Тут був хакер». Ця формула вказувала тим, хто мав читати напис, що просто хтось десь був. Враховуючи ж наступні написи, перший можна було розглядати і в дещо іншому контексті — знайомство починається. Адже другий автограф удосконалився. У порожній квартирі на Богдана Хмельницького їм довелося прочитати: «Тут також був хакер». Формула ускладнилася. Нове формулювання вказувало на те, що це не перший автограф, що хакер уже десь бував, а тут він був також. Третій автограф цього невідомого, який вони прочитали за допомогою Карповича на зламаній дискеті з грою, продовжував цю логічну низку: «І тут був хакер». Таке формулювання давало зрозуміти, що багато де він уже побував, і, таким чином, відповідало дійсності. Автограф же, залишений біля трупа Олега Маліцького, випадав із цієї низки! Цілком! Знущаючись із них, граючись зі слідством, цей навіжений мав би постійно вдосконалювати формулу свого автографа. Четвертий автограф, цілком логічно, мав би виглядати таким чином: «І тут також був хакер» або щось подібне. У квартирі ж із п’ятим трупом чомусь знову було застосовано найпримітивнішу формулу. Кобища не міг позбутися цього переконання. Ну як же! Цей схиблений наче розповідав їм про свої походеньки: «Тут був я», «Тут також був я», «І тут був я». Чому тоді далі знов оте вкрай нелогічне «Тут був я»?

Ці висновки давали ґрунт для нових версій у справі. Відчинивши двері на балкон, він уже вкотре вийшов палити. З сьомого поверху гарно було спостерігати, як у темряві, скільки сягали очі, розсипалися незліченні вогники величезного міста. Незважаючи на пізній час, воно наче й не збиралося засинати. Вогні переливалися, блимали, рухалися. Кожен вогник означав місце перебування, життєдіяльності якоїсь людини. Можливо, саме за одним із цих вікон причаївся той, кого невідомо з чиєї легкої руки називають Хакером.

Що робить він зараз? Кобища був майже впевнений, що не спить. Нормальна людина не повинна безтурботно спати, спостерігаючи, як навколо неї поступово затягується зашморг. Не повинно бути спокійного сну в того, хто без перебільшення один проти всіх. Йому уявився худорлявий чоловік з фоторобота, що застиг на канапі. Одна рука його лежить поруч із тілом, спокійна та впевнена. Інша торкається під подушкою чорного металу. Зброя тепла на дотик. Він постійно тримає її у руці. Чорне волосся, зачесане на проділ, розкидалося по подушці…

Хакер справді не спав. Але пістолет з глушником не лежав під його головою, як гадав майор, а був на звичному місці. А сам він вагався, тримаючи у пальцях маленький пакетик з поліетилену. Лікоть лівої руки чоловіка, насправді так мало схожого на власний фоторобот, торкався зброї, проте хвилювання його аж ніяк не було пов’язане з думками про той зашморг. Нарешті наважившись, він роздер упаковку.

Наталя сиділа на канапі, склавши руки на колінах. Коли Борис увійшов і присів поруч, вона не зреагувала ніяк. Просто продовжувала дивитися в одну точку. Він нахилився і погладив її по щоці, а потім легенько поцілував.

— Іди до мене… — попросив він.

Та Наталя лише запитально глянула на нього.

— Ходи сюди… — повторив Борис, легенько тягнучи її. Він став навпроти, спершись на канапу одним коліном і нахилившись до жінки, яка ставала для нього дедалі більш жаданою. А Наталя просто мовчала. Борис знову нахилився і поцілував у губи, ковзнувши рукою нижче по її тілі. Вона не відсторонилася, але й не відповідала на його любощі.

— Я не можу… — зрештою тихо промовила вона. — Не хочу…

Обоє говорили все тихіше, і паузи між їхніми репліками ставали щораз довшими.

— Не можу… Зовсім інше в голові… Від цього телевізора…

Нарешті вона таки подивилася Борисові в очі й запитала:

— Що тепер буде? Як тепер? Нас хто вже тільки не шукає! І всі хочуть… — Голос її знову почав тремтіти.

— Усе буде гаразд — Він знову присів біля неї, обійнявши однією рукою. — Я ж обіцяв тобі… Я порушував колись дані обіцянки?