Розділ «XXXIII. Хто є хто»

Дзвінок від чергового пролунав якраз тоді, коли очі вже готові були заплющитися до ранку.

— Олексію Івановичу? Пробачайте, що не даємо… Тут дзвонив якийсь… Казав, що у справі Ромазана. Особисто вас хотів. Дав телефон, щоб ви передзвонили. Казати?

— Кажи, — зітхнув Кобища.

Відповіли одразу. Там грала музика і веселилися, це добре чулося у трубці.

— Добрий вечір, — привітався він. — Мене просили до вас передзвонити.

— А, зараз, — із трубки промовляв жіночий голос, — прошу.

— Алло?.. — тепер говорив чоловік.

— Я вас слухаю, — сказав Кобища. — Хто ви?

— Хакер.

Давно не було…

— Слухаю вас, — зовні незворушно повторив майор, так, наче це телефонував хтось із його слідчої групи.

— Мені потрібно з вами зустрітися.

— Давно б так, — сказав Кобища. — Приходьте до відділку, я…

— Зараз, — якось не надто переконливо відповіли з трубки. — Зараз і тут. Я в барі навпроти вашого будинку. Бар «Амаретто». Якщо за дві хвилини ви не вийдете з під’їзду, я піду.

— Ви з глузду з’їхали? — спокійно запитав Кобища. — А де гарантія, що ви мене не продірявите, як інших?

— Вас можна було продірявити з годину тому, коли ви заходили у під’їзд. А потім через п’ять хвилин, коли виносили сміття.

На таку заявочку майор навіть не знайшов, що й відповісти.

— Виходьте одразу, — повторив той. — І прошу вас, нікуди не дзвоніть і нікого не кличте. Я хочу говорити з вами і більше ні з ким. Я чекаю на вас.

Час пішов. Двадцять секунд майор сидів мовчки й нерухомо, пропустивши запитання дружини, яка ввійшла з кухні. Він не був прибічником подібних авантюрних кроків, але несподівана думка, якій він сам здивувався, примусила його таки скочити, кинути щось здивованій дружині і в спортивних штанях та футболці, схопивши тільки куртку, вискочити за двері.