Розділ «XX. Пастка»

За чорним пластиковим столиком поблизу колони, що підпирала стелю посеред магазину, сидів суворого вигляду огрядний широкоплечий чоловік у розстібнутому піджаку. Закинувши ногу на ногу, він оглядав магазин, час від часу походжаючи від одного прилавка до другого, потім всідався на звичне місце.

Якщо ж до нього хтось звертався з якимось запитанням, він уважно вислуховував, незмінно посміхався і підкреслено ввічливо промовляв:

— Гадаю, ми зможемо допомогти вам. Олегу Сергійовичу! Ось, Олег Сергійович займеться.

Підходив Олег Маліцький, надзвичайно зосереджений і блідий, як полотно. Він вів клієнта до відповідного відділу і, плутаючись там, де завжди бував на коні, якось таки вирішував питання. Думки хлопця у цей час були вкрай невтішними.

Вийшовши з тролейбуса, Борис мимоволі підтягнув догори блискавку куртки. Знову дув холодний вітер, небо вкрилося хмарами. Його турбувала зараз лише одна проблема. Що скаже Олег? Чи просуне його вчорашнє відкриття до розв’язання проблеми? Безперечно, якось частково цього хлопця доведеться ввести у курс справ. Так, щоб він не запідозрив нічого такого, чого не повинен знати. Лише частково. Опустити замочок блискавки, щоб покращити доступ до зброї, йому на думку не спадало.

Наталя згадалася несподівано, коли до сходів перед дев’ятиповерхівкою залишалося зовсім небагато. «Тільки будьте обережні, добре?» Це звучало зараз ніби наяву. «Обіцяєте?» Вимовляючи це, вона подивилася йому в очі… А ноги, що слухалися сьогодні не надто добре, несли господаря до широких скляних дверей на розі вулиці Монастирської.

Борис так і не поставив черевика на першу сходинку перед дев’ятиповерхівкою. Йому здалося, що це було б нечесно по відношенню до Наталі. Вона просила його бути обережним. Він звернув, пройшов поруч зі сходами, зиркнув на ті самі двері за якихось тридцять кроків і знову пірнув під дерева алеї. Звідки хтось міг би дізнатися про Олега? У цьому велетенському місті, де кожен був маленькою соломинкою у великій скирті… Просто йому раптом схотілося виконати її прохання. Не зробити цього було б чорною невдячністю за турботу.

Минувши кілька кварталів, Борис підійшов до автомата на розі будинку й набрав номер.

Цей телефонний дзвінок нічим не відрізнявся від решти, але саме він різонув по його натягнутих, як струни, нервах, коли піднявши трубку, «новий працівник» відразу зосередився і відповів:

— Так. Секунду…

Рух, який зробила трубка в його руці у бік Олега, примусив хлопця спітніти. Під невдоволеним поглядом опера він узяв трубку обома руками і притис до вуха.

— Олег? — почулося звідти. — Олегу, це Борис.

Він наче проковтнув язика, а потім злякано запитав:

— Який?

— Ну, хакер… Пам’ятаєш?

— Так…

А наглядач, який сидів поруч, уже вирячився на нього.

— Олегу, в мене виникли деякі проблеми. — Після якоїсь вичікувальної паузи вже дещо іншим тоном Борис запитав: — Я міг би підійти зараз?

— Ні… — Його голос здригнувся. Попри все бажання Маліцький не зміг би пояснити, що саме примусило його відповісти саме так. Напевно, ця відповідь склалася десь на рівні підсвідомості.