Розділ «XXXIV. Невидимка»

Старенька «Волга» зупинилася, проїхавши перехрестя. Задні дверцята відчинилися, і з машини вийшов худий очкарик у плащі. По трасі мчали автомобілі. Він сховав окуляри і рушив роздовбаною дорогою, яка відходила від траси праворуч і позначалася стрілкою з написом «Білоденичі».

Борис ішов у напрямку села, до якого, згідно із вказівником, було вісім кілометрів. Так вимагав Щорс, який мав вийти до нього десь на цьому шляху. Обабіч дороги, що в’юнилася в низовині, простягалися поля. Серед них виднілись поодинокі купки дерев — очевидно, покинуті хутори. Напевно, в одному з таких і ховався той, з ким він збирався зустрітися. Звідти, особливо якщо вилізти на дерево, добре було видно всю дорогу й те, що на ній відбувається. На обрії манячів ліс: у разі чого можна сховатися там. Ні, це не мала бути пастка. Навіщо його тягти сюди — за сорок кілометрів від міста?

Пістолет лежав у кишені плаща, і Борис торкався його рукою. Ззаду почувся звук мотора. Якась машина, повернувши з траси, наздоганяла його. Борис зійшов з дороги на стерню й обернувся. ГАЗик. Машина почала гальмувати. Серце стислося. Невже… Без двох десятків омонівців… А може, це Щорс? Його рука міцніше охопила руків’я, а палець торкнувся спускового гачка.

Їх було двоє. Чоловік сільського вигляду, який сидів за кермом, гукнув:

— Сідай! Під’їдеш трохи.

— Дякую, — відповів Борис. — Я пішки. Пройтися хочеться.

— Сім кеме йтимеш!

— Ні, дякую, — повторив Борис.

Нічого не сказавши, той клацнув дверцятами, і машина від’їхала.

Довелося пройти ще зо три кілометри, поки справа не пролунав далекий свист. Борис озирнувся і побачив постать просто серед бурячиння. Чоловік виразно махав йому рукою. Навколо нікого. Зітхнувши, Борис звернув з дороги і пішов полем. Ноги шпорталися об буряки, що стирчали з бадиллям високо над землею. Той, хто його кликав, постояв зо дві хвилини, а потім і собі пішов просто в поле. Борис ішов за ним, намагаючись наблизитися, але той тримав відстань, не даючи наздогнати себе. Це почало набридати.

— Агов! Довго йти будемо? — гукнув він незнайомцю.

Той лише підняв руку і йшов далі, час від часу озираючись. Дорога давно зникла. Ліс був майже поруч. Нарешті незнайомець зупинився і обернувся до нього. Коли Борис опинився кроків за п’ятдесят, той застережливо підняв руку.

— Стій там! Стій, бо втечу! — повторив він.

Довелося зупинитися.

— Що, тут і будемо говорити? — не зрозумів Борис.

— Еге…

— Так не піде. Я не можу кричати!

У горлі справді пересохло, і слова насилу вимовлялися.

— Стій, не підходь! — повторив той. — Ти озброєний, ближче не підходь.