Розділ «XVIII. Полювання (продовження)»

Він ледь помітно кивнув, і двері розлетілися від удару двох потужних тіл. Юрба у плямистих камуфляжних костюмах зі страшним шумом увалилася до квартири. Стиснувшись усередині, майор чекав криків, пістолетних пострілів та автоматних черг. Тільки б не це…

Усе стихло. Що там? Невже знову трупи? Чиї цього разу?

Кобища увійшов до квартири. Трупів не було. Ніхто не лежав на підлозі, притиснутий дужими хлопцями у бронежилетах. У квартирі взагалі не було майже нічого. Голі стіни, порожні шафи, стіл, що розгублено застиг у кутку. Все. Але чому тоді вони стоять мовчки, наче бовдури? Чому обличчя Можейка та Сердюка висловлюють…

Єдиною річчю у кімнаті, яка могла привернути увагу, був клаптик білого паперу на столі. Кобища підійшов і нахилився придивляючись. На папірці простим олівцем було надряпано:

Майор зовні байдуже мізинцем відштовхнув папірець і вийшов з квартири.

Сигаретний дим залазив, здавалося, у найвіддаленіші куточки грудей, але звичного полегшення не приносив. Кобища самотньо сидів біля під’їзду на краєчку лавки й палив, згадуючи теплий чайник, що стояв на газовій плиті, та клапоть білого паперу з дурнуватим написом. Перше означало, що вони спізнилися лише на якусь годину, а може, й менше. Друге — що ті, кого вони шукають, сюди вже не повернуться. Якби Величко зі звісткою про таксиста повернувся трохи раніше, якби швидше опитували дівуль з «Нічного діаманта», якби швидше знайшли цю адресу… Якби ж то…

Та потерпаючи від цих невтішних думок, Кобища не знав ще одного — що на під’їзді до будинку на тротуарі «голосував» чоловік, який тяг важку валізу, і що водій їхньої машини не звернув на нього жодної уваги. Майор, який сидів усередині з хлопцями зі спецназу, не міг цього знати, як і того, ким був отой «голосувальник». Інакше взагалі б… Хоч волосся рви на голові.

Спецназ від’їхав, а натомість з’явилося ще одне авто з мигавкою. З пасажирського місця вибрався молодий чоловік, надзвичайно худий, високий, з загостреними рисами обличчя, в окулярах у тонкій металевій оправі. Його манера ходити, далеко розставляючи «циркулі», з одного боку, здавалася незграбною, з другого, — випромінювала надзвичайну енергійність. Пробігаючи повз лавку, він побачив майора й зупинився.

— Здравія желаю… — Він подав руку. — Що тут?

— Працюємо на об’єкті… — сухо промовив майор.

— Я загалом у курсі справ… Маю пряму вказівку від…

— Знаю, — перебив Кобища. — Все знаю. Прошу дуже — квартира на третьому поверсі, побачите. Там наші експерти працюють…

— А ви…

— Я зараз підійду… Ви підіймайтеся, будь ласка!

Ніяково знизавши плечима, новоприбулий у цивільному пірнув у під’їзд.

Карповича практично ніхто не мав за свого. Закінчивши факультет кібернетики у Києві, в закладі, який не мав військової кафедри, призваний до армії, він потрапив у внутрішні війська у званні рядового, де на відповідній стадії армійські чиновники зуміли розгледіти його таланти, і рядовий Карпович замість того, щоб у своєму не наймолодшому віці опановувати по повній програмі ази дідівщини, опинився у штабі військової частини, підпорядкованої МВС. А згодом управління внутрішніх справ у особі генерала Панасюка, який добре знався з командиром частини, отримало цього комп’ютерного генія неофіційно «у тимчасове користування». У такій організації, як управління внутрішніх справ, завжди існують комп’ютерні проблеми, і Карпович вирішував їх миттєво. Там, у «рідній» частині, його підвищили відразу до сержанта, хоча, власне, він цим взагалі не переймався. За кілька місяців розробив програми для складання всілякої звітності, модернізував комп’ютерну мережу управління. Він міг працювати день і ніч, не відмовляючи нікому. Начальники відділів у майорських погонах зверталися до нього на «ви» й віталися за руку, проте своїм не вважали. Майор знав, що Карпович на прізвисько Птеродактиль — ас у своїй справі. Але навіщо він тут потрібен?

У квартирі кипіла робота. Кожен займався своїм.

— Відбитки зняли, — відрапортував дактилоскопіст, — можемо їхати.

Карпович з Приходьком колупалися в розетці. Пластмасовий її корпус уже лежав у поліетиленовому пакеті, а вони витягали ще й середину.