Розділ «Глава 8»

Світлана не підхопилась б хутчіше, навіть якби над вухом у неї пролунав вибух. Голос короля, хоч і спотворений хворобою, приємно здивував її милозвучністю та ніжністю, а його сріблясті переливи живо нагадали їй блиск річкової води під полуденним сонцем. Утім, часу на осмислення тембру та модуляції голосу пацієнта в неї не було. Підбадьорливо всміхнувшись, Лана поклала пальці на чоло короля:

— Жар спадає. Це добре. Зараз я кого-небудь покличу.

— Не треба, — слабкість давалась взнаки — розмовляти, як і дихати, королю все ще було важко і боляче. — За дві хвилини їх і так набіжить сюди… повна кімната.

— Усі за вас непокояться.

— А ви?

Відповісти Лана не встигла — до спальні увірвався Світозар. Схвильований, обнадієний і переляканий від своєї надії, він був босий, але золотий диск теліпався на грудях, як і тоді, коли Світлана вперше побачила голову Ради Старійшин. Слідом за ним вбіг Роман, потім з’явились неідентифіковані діди і кілька вартових. Усі хотіли поговорити з королем. Лана смертельно хотіла спати.

— Нехай ця жінка передихне, — немов крізь вату почула вона голос короля, і її відмова потонула в одностайному «Так, мій пане». Світлана замотала головою.

— Лікування ще не закінчено.

— Ти чула, що звелів король, чужинко? — Роман розвернувся в її бік так різко, що його виблискуюче каштанове волосся розсипалось по щоках. — Це був наказ.

Цікаво, чому це всі, окрім короля, звертаються до мене на «ти»? Такі вже всі друзі?

— Я не у війську, раднику. І не підкоряюсь наказам.

— Ти нічого не досягнеш, чужинко, якщо впадеш від втоми, — заперечив Світозар, який, хоч і називав її то чужинкою, то чаклункою, був помітно привітнішим до неї, аніж той же Роман. — Ти провела з королем майже добу, цілу ніч не спала. Тобі треба трохи перепочити.

Подумаєш! Коли я була студенткою, то по три ночі підряд не спала, і нічого — жива!

— Дякую, Світозаре, за турботу, — ввічливо відмовила вона і знову навіщось вклонилась, — але я сама дам собі раду. Сподіваюсь, всі ви хочете, щоб король повністю одужав?

— Це погроза?

— Дурний ти, раднику, як сто пудів диму, — навіть не глянувши на Романа, відповіла вона і хтось в кімнаті засміявся — здається, хтось зі старійшин. — Це питання. Усі тут хочуть, щоб король якомога швидше піднявся на ноги?

— Коли треба знову давати йому твоє зілля? — уточнив Світозар. Лана замислилась.

— Через три години.

— Добре. Піди все ж відпочинь. Тебе покличуть. Обов’язково.