Розділ «Глава 6»

Ця стіна виросла перед Ланою зненацька. Тобто, того, як вона, власне, виростала, Світлана не бачила, але точно пам’ятала, що півгодини тому ніякої стіни тут не було. Була вимощена бруківкою вулиця, ріг будинку, за яким вона натрапила на старого жебрака, була водостічна труба, на якій вітер грав пронизливо-вологу зимову баладу, але стіни — не було. Тим більше, такої — викладеної не з цегли, а з каміння, із крихітними віконцями-бійницями над невисоким арочним прорізом, схожим на вхід до бернардинського дворика. За тим прорізом смутно вгадувався двір-колодязь, і першою думкою Світлани було — заблукала. Збилася з дороги. Та вона ще не встигла додумати се припущення до кінця, як уже знала, що воно хибне. Як вона могла заблукати? Коли? В неї на це не було ані часу, ані необхідної відстані. Вона пройшла двадцять метрів і завернула за ріг, а потім… шкіра дівчини вкрилась мурашками. Друга думка, ще абсурдніша за першу, злякано зіщулилась десь на задвірках підсвідомості. Ні, того не може бути, щоб хтось за півгодини звів поперек вулиці цілий мур, на кшталт тих, за якими ховалися середньовічні міста. Та й навіщо? Для чого? Як?

Світлана озирнулась, визнавши за краще відступити, і вже не просто злякалась — вона жахнулась і пополотніла.

Паніка накрила Лану важкою хвилею, безжально трощачи останню надію на те, що все скінчиться добре. Вулиці за її спиною не стало. Зникла. Пішли в чорне небуття старовинні будинки з освітленими клаптиками вікон, осучаснений офіс «Галичмедсвіту» теж розчинився десь у невідомості, мабуть, разом із Зоряною та її охоронцем, пропали, мов злизані коров’ячим язиком, стилізовані під старовину ліхтарі, і морок, важкий та задушливий, охопив лещатними обіймами те, що хвилину тому було містом Лева. І Світланине горло. У роті в неї пересохло, серце забилось важко, уривчасто, і їй здалося, що вона відчуває, як те серце натикається на ґрати ребер, ніби бажаючи вирватись на волю. Густа, чорнильна темрява впала на Лану, мов ватяна ковдра, очі вже не бачили нічого, і тільки той проріз манив у себе навіть не світлом, ні, і не відблиском, а якимось дивовижним спогадом про світло, чимось, що змушувало вірити — саме там, у тому дворі, є те, що поверне їй розум. Бо насправді Світлана вже не сумнівалась, що з’їхала з глузду, і питала в себе лиш одне — чи вона ще й не осліпла на додачу. Навіщось примружившись — яка в цьому була необхідність, Лана пояснити не змогла б, адже вона і так нічого не бачила, вона зробила крок — один, другий, шкірою відчуваючи, як густіє порожня безіменна ніч за її спиною, і пірнула в той вхід з приреченістю душі на порозі пекла. Ще крок — і чобіток на лівій нозі зрадив її, підвернувшись так різко, що вона не змогла втриматись на слизькому від дощу дереві, не встигла навіть втямити, звідки під ногами в неї взялося дерево… місток? Почувся тріск — то, мабуть, відламався підбор, і Лана, падаючи обличчям вниз, ще поспіла подумати, що буде вся в саднах якраз перед Різдвом, а потім морок жадібно проковтнув решту її відчуттів — єдине, що зі здивуванням сліпучою блискавкою промайнуло у згасаючій свідомості, — було розумінням того, що її щока торкнулась чогось теплого і м’якого. Не асфальту, не бруківки і навіть не дерева.

До тями Лана прийшла від того, що було літо. Вона розплющила очі, і побачила строкатого метелика, який сидів прямо на кінчику її носа, грайливо помахуючи крильцями. Вона поворушилась — метелик із деякою, як їй здалося, лінню, здійнявся в повітря. Вона лежала в полі, в буйних травах, які закривали їй огляд, бо висотою сягали не менше метра, і не просто не могла втямити де вона, і що з нею — їй було важко згадати й те, хто вона така. Дещо піднапружившись і відчуваючи легку нудоту від захопливої порожнини в голові, Лана спробувала підвестись — вдалою виявилась лише третя спроба і, похитуючись, мов п’яна, вона стала на ноги. Трави, незнайомі, пахучі, діставали їй майже до пояса, вона оглянула себе, і після того огляду їй знову захотілося впасти. Або померти. Вона згадала, хто вона є, але проблема була в тому, що Лана себе не впізнавала.

Господи, Боже милий, що зі мною? Де я?

Бог мовчав — довелось викручуватись самій. Світлана точно пам’ятала, що зовсім недавно вбиралась у діловий костюм сірого кольору, під ним — біла бавовняна блюзка, а поверх нього було чорне класичне пальто. Ще, здається, строката шовкова косинка на шиї і сумка… Але аж ніяк у не те, у що вона одягнута зараз. А каблук! У неї ж зламався каблук, вона впала і… мабуть, таки добре забилася. Лана з острахом поглянула на ноги — ще мить, і цей напад божевілля мине, вона побачить свої модельні, дещо зіпсовані чобітки і сумочку, пошиту на замовлення, і… Дівчина закліпала очима — нічого не змінилось. Божевілля тривало — її взуття взагалі не мало ніяких каблуків. Вона чомусь була взута в постоли, стягнуті з тонкої і на вигляд доволі якісної шкіри, що туго охоплювали ніжки, звужуючись до кінчиків, немов східні капці. Довга, до самих щиколоток, спідниця у вертикальну, червоно-зелену смужку, з рясними дрібними зборами, застібалася збоку дерев’яним ґудзиком; зверху теліпався довгий пасок із китицями, недбало зав’язаний вузлом на талії. Поверх спідниці, з-під пояса, спадала килимова запаска — шмат бежевого полотна, схожий на фартух і прикрашений якимись чудернацькими, зіркоподібними візерунками. Біла натільна сорочка, заправлена в спідницю, мала пишні рукави з мереживними манжетами — мереживо було скромне, тоненьке, зате самі рукави, густо розшиті червоними трояндами з чорним листям та стеблинами, виглядали святково. Власне, рукави — це єдине, що можна було добре розгледіти на отій сорочці, бо поверх неї була одягнута коротенька суконна безрукавка, схожа на підігнану по талії жилетку. І ще одну вишивку, на цей раз рожево-зелену, Лана помітила навколо комірця сорочки, коли опустила підборіддя, роздивляючись груди. На грудях, окрім, власне, їх самих, не було нічого підозрілого, хіба що намисто — червоні коралі, які невідомо звідки взялися на шиї — нічого подібного Світлана зроду-віку не вдягала, визнаючи лише дерев’яний, відполірований її тілом та довгими роками носіння хрестик — той, яким її хрестили. Вона провела рукою по грудях — хрестик був на місці, під сорочкою. Не на місці було все інше. Вона була не на місці. Де вона? Що з нею коїться? Чому вона так дивно вбрана? Вона що, записалась у якийсь фольклорний гурток?

Авжеж. І заодно перенеслась із зими в літо та із міста в поле.

Сумка! Знову згадавши про неї, Лана озирнулась і побачила в траві якусь полотняну торбинку на мотузяних зав’язках. Це й доконало бідолашну дівчину. Вона безсило опустилась на землю, розв’язала свою торбу і, вже нічому не дивуючись, відзначила, що звідти зник і її паспорт, і гаманець, і люстерко — все, що звичайно носять сучасні (сучасні чому?) дівчата в сумочках. І лише один, зате дуже переконливий доказ отримала Світлана стосовно того, що цей мініатюрний лантух десь колись у іншому житті був шкіряною сумочкою — ампули з ліками і шприци були на місці. Тобто в торбинці. Лана випустила цю полотняну облуду з рук і розревілася — гірко й ображено, як мале дитя. Вона взагалі нічого не розуміла.

Сльози не допомогли. Ситуація туманилась, мов річка теплим ранком. Для галюцинації все, що з нею коїлось, було надто рельєфним та опуклим, а для сну — і поготів. І все ж Світлана вчепилась за останню думку, мов потопаючий за соломинку. Це все сон. Вона спить. Вона зараз у Львові, на квартирі своїх нових друзів, де пахне хвоєю та мандаринами, де мешкає гарненьке зеленооке хлопченя, і коли вона прокинеться, то неодмінно розкаже йому це сновидіння. Можливо, навіть зробить із цього казку. Ось тільки як би його прокинутись якнайшвидше? Лана вщипнула себе за руку і скрикнула — стало боляче, на ніжній шкірі виступила червона пляма. Буде синець, механічно відзначила дівчина, з жахом визнаючи, що вона не спить. А що ж вона тоді робить?

— Господи, — благала вона вголос, ковтаючи сльози, — зроби так, щоб усе це мені наснилось. Прошу Тебе, Вседержителю, я знаю, що Ти гніваєшся на мене, і знаю, чому, та Ти ж Отець Наш, Ти всемогутній! Прости мене, і зроби так, щоб я… якщо я збожеволіла, то поверни мені розум. Або вбий мене! Мені страшно! Невже я причинна? Будь ласка, нехай це все буде сном!

— Ти вже дістала мене своїми дрібними проханнями, раба Божа Світлано, — пролунав прямо над вухом той, добре знайомий їй голос, який раніше звучав тільки усередині. — Можна мені відпочити чи ні? Ой, люди, люди, навіть у дрібницях ради собі дати не годні! Звертайся безпосередньо до свого святого, тільки введи код, перш ніж натиснути підтвердження.

— Код? — звівши очі до неба, перепитала Лана, констатуючи прикрий факт — вона догралася. Останнє її захоплення — створення спеціальних хіміко-технологічних комп’ютерних програм для виробництва і тестування ліків відбилось-таки на психіці, і тепер Бог не тільки розмовляє з нею вголос, а ще й послуговується при цьому термінологією затятого хакера.

— Так, — повторив роздратований, але при цьому, як не дивно, не злий голос, — код. День янгола, твого янгола-охоронця, розумієш?

— А він у мене є?

— Він у кожного є. І якщо ти чхати на нього хотіла, це ще не означає, що його немає. Тобто її. Святої Світлани.

— І що, — розмовляючи з порожнечею, гнула своє Лана, — вона одна опікується усіма Світланами світу?

— Та ні, — здивувався голос такій необізнаності, — свята Світлана — це як бригадирка, у неї в підпорядкуванні всі янголи, які наглядають за земними Світланами. Власне кажучи, їх дві — дві святі Світлани. З іншими іменами так само — один, наприклад, святий Олег головує над янголами, що опікують земних чоловіків на ймення Олег. Найбільше у нас на Небі святих Іванів — по-моєму, близько сімдесяти тільки православних, я навіть точно не пам’ятаю. Без кінця когось канонізують, — поскаржився глас Божий, — а мені лиш устигай з усіма знайомитись та записи вести. Ти собі не уявляєш… ну, добре, — обірвав голос сам себе, — то все лірика. Давай, напружуй пам’ять. Виберешся звідси, як згадаєш, коли в тебе іменини, або… я ще подумаю, за яких інших умов. Усе, вперед. Зичу успіху!

— Звідки «звідси»? Господи, та де ж я?

Тиша. Творець відключився. Сеанс зв’язку завершено. І що тепер?