Розділ «Глава 15»

Вони мовчки вийшли з міста. Борислав, котрий стояв на воротах, провів чужинку злостивим поглядом. Якось швидко забулося, що вона виконала його прохання-благання, і врятувала короля, пам’яталось лиш те, що з цією чаклункою король зганьбив честь свого роду, зрадив обов’язок і королеву. Лана ці вогняні стріли, що летіли з очей юнака, відчула спиною, але не озирнулась — навіщо? Мовчи, навіть коли тебе питають — виправдання є визнанням вини. По містку вони перейшли через Змійку і довго, так само в тиші, брели до Чорного лісу. Сердитий, але теплий вітер-наглядач штовхав високі трави в спину, і ті слухняно кланялись їм у пояс; високе синє небо аж дзвеніло від своєї кришталевої прозорості, і гіркуватий аромат рути здіймався у повітря так густо, що ввижалось, ніби від квітів йде димок… Вони дійшли до узлісся, і тільки тоді Лана помітила, що галявина, на яку вони вступили, якась дивна — невеличка, поросла травою, як і все тут, але з кількома крихітними, лисими горбочками, схожими на… перш ніж Світлана усвідомила, на що ж вони схожі, Олесь вилаявся — що траплялося із ним украй рідко, схопив її за руку і глухо наказав:

— Ходімо звідси!

— Що таке?

— Ходімо, кажу тобі!

— Це цвинтар?

— Так, — на лиці короля проступила така мука, що Лана ледь не заплакала. — Цвинтар. Я так замислився… пробач. Я не повинен був вести тебе сюди.

— Кого ж ви тут ховаєте? Дітей? — дівчина окинула оком крихітні могилки. — Ні, не просто дітей, а немовлят, я вгадала?

— Не зовсім. Якщо підеш зі мною, я розкажу тобі. Тут не місце для балачок.

Лана кивнула. Вона і сама відчула, що спокій, умиротворення, яке зійшло на неї ще мить тому, зникло без сліду. Душу охопили важкі відчуття — їй марились стогони, ридання, благання і крихітні ручки, схрещені в одвічному жесті захисту — жесті, який так і не зміг нікого захистити. Бредучи за Олесем подалі від того заклятого місця, вона здригалась, все намагаючись вкутати шию в той кожушок без рукавів, що його накинув їй на плечі Олесь — а був же літній, спекотний день. Вони нарешті зупинились — десь посеред поля, і Лана безсило опустилась прямо на зігріту сонцем, розпашілу від млосного літа землю, почуваючись так, ніби тяжко працювала цілу добу, без сну та їжі. Трохи повагавшись, Олесь сів поруч і поклав долоню Світлані на плече.

— Ти впевнена, що хочеш це почути?

— З тих пір, як я з’явилась тут, я ні в чому не впевнена, мій пане, — гірко відказала Лана, пестячи пальцями суцвіття рути. — Та, не знаю, звідки в мене взялося таке враження, але воно взялося — і я думаю, що повинна це почути.

— Ну що ж… ти зробила свій вибір, не маючи його, як і я колись, — король зітхнув. — Ти ніде не бачила в нас цвинтаря для дорослих, чи не так? Звернула на це увагу?

— Звернула. І спиталася Зоряни.

— Не мене?

На зблідлих губах Світлани промайнув усміх.

— В тебе багато справ державної ваги. З того, що вона пояснила мені, я зрозуміла, що ви спалюєте своїх мерців.

— В Рутенії люди живуть довго і помирають рідко, — долоня короля перемістилася з плеча їй на шию; довгі пальці ковзнули по підборіддю, Лана трохи відкинула голову і завмерла на мить, насолоджуючись цим дотиком. — А коли вони все-таки йдуть від нас до вічного Світла, ми віддаємо їх вогню, одному з його втілень. Але ті, хто ніколи не бачив світла, не можуть бути спаленими. Щойно ми з тобою відвідали цвинтар небажаних дітей.

— Яких?

— Небажаних.