До Києва Лана повернулась сонячним морозним ранком. Крихітні сніжинки кружляли, підхоплені вітром, у сонячному промінні, і сяяли, мов золотий пил — від того вражаючого своєю красою видовища аж плакати хотілось; здавалось, що Сонце, прибираючи у небесних просторах, витрушує чарівну перину, на якій відпочиває вночі після трудів праведних. Втім, плакати Лані тепер хотілося майже постійно, і від усього. А ще вона нікого не хотіла бачити. Викупивши двомісне купе-люкс — касирка на вокзалі довго бурчала, обурюючись, що деякі пересичені багатійки, якби могли, то й весь потяг придбали б, і не підозрюючи, наскільки близько це до істини — Світлана зачинилася в ньому відразу після перевірки квитків. Грошей, вкладених у жадану самотність, цілком вистачило б на авіаквиток, та літаки до Києва, у зв’язку із неповним завантаженням, літали через день, а прожити ще добу у Львові, місті, де одні болючі спогади нашарувались на інші, де вона знову віднайшла і втратила кохання, Лана не змогла б. Провідник, жвавий симпатичний вірменин, приніс їй чай, до якого вона не доторкнулась, і який сумно застиг на столику біля вікна, до ранку перетворившись на бридку коричневу рідоту.
Потім провідник довго набивався їй у компанію, і врешті-решт Світлана просто закрила двері перед його носом, що його зовсім не знітило, бо на ранок він був знову — сама люб’язність і відмовився брати гроші за чай, який вона не пила.
— Про що розмов, люба? — спитав він із кумедним акцентом. — Ти чай пити? Не пити! Грошей платити? За що? За той чай, який не пити? Що мені твій гривня? Собі його лиши, купи цукерка, може, не будеш хмуритися! Ах, якби ти мене до себе вчора пустив — Богом клянусь, сьогодні б сяяв усмішкою!
Лана не втрималась і пирснула. Навряд чи він би був таким оптимістом, якби побачив її вчора, бліду, сердиту, заплакану, що судомно вчепилась у свою торбинку, не наважуючись її розкрити, а потім спала, поклавши собі під голову той мішечок зі спогадами. Лані зазвичай нічого не снилося — просто в’язкий морок поглинув її, проковтнув, а на ранок виплюнув, і у тій межі, що відділяє сон від дійсності, у тому маренні вона постійно кликала Олеся, і простягала руки в порожнечу, яка озивалась до неї насмішкуватим відлунням її власного надтріснутого голосу. Олеся поруч не було.
Порожня квартира, якась підкреслено порожня, зустріла Світлану тишею і прохолодою. Власне кажучи, тиша і прохолода стали постійними співмешканками Лани вже давно, вона нічого проти них не мала, більше того — вони її заспокоювали, вона любила їх, вона до них звикла, але тепер усе це чомусь перестало діяти. Зателефонувавши директорові відразу по поверненні, Лана доповіла йому про свою невдачу, і більше ні з ким не спілкувалась. Приїздив тато — цей відмічався, як завжди, кожне Різдво, безумний у своєму сподіванні примиритись якось із донькою, і обурливо жалюгідний у чіткому розумінні того, що примирення це ніколи не відбудеться. Тільки за його приїздом Лана дізналася, що на календарі вже сьоме січня, що через три дні їй на роботу, і що звіт про доцільність використання зразків ліків ще не написано. Батько довго дзвонив у двері, потім стукав, потім здійснив атаку на телефон, і так і подався геть, вхопивши гарячого облизня, а Лана, загорнувшись у білу песцеву шубку — хутра вона взагалі-то не любила і носила рідко, лише коли ставало дуже холодно — подалася на прогулянку у хвойний ліс, який ріс біля її будинку. Вона блукала між сосен кожного ранку, із самого повернення зі Львова, не пропустивши жодного дня, і від тривалих регулярних прогулянок, від свіжого, насиченого киснем та морозною свіжістю повітря, туга, що краяла їй серце, на личку зовсім не давалась взнаки. Вона виглядала прекрасно — вона це знала, і це здавалось їй ще однією несправедливістю долі. Хто повірить у те, що вона страждає? Хто хоч пожаліє її? Від галасливих ватаг, котрі час від часу траплялись їй на шляху, вона намагалась триматись подалі, вона не бажала шумних розваг, вона просто йшла безцільно і згадувала, згадувала… Те літо серед зими, пісні Мавок, Чорний ліс, випробування водою, віршовані присяги, Зоряну, королеву і Романа… І тільки Олеся вона не згадувала — в цьому просто не було потреби, вона й так пам’ятала його завжди, постійно, навіть уві сні без сновидінь, пам’ятала таким, яким побачила в той день, коли він уперше взяв її за руку, і таким, як тоді, коли він заціловував малиновий сік на її пальцях, і таким, яким він був, промовляючи «Серце, яке любить, не помиляється». І лиш один спогад — о, слава Богу, Світлу, Небу, святому Миколаю і усім святим християнського світу — ніколи не приходив до неї; той, де безумний Олесь, пускаючи слину, співав щось, жахливо смикаючись і не пізнаючи її. Ні, тобто Лана усвідомлювала, що таке було, але це усвідомлення жило десь за королівством її прекрасних спогадів, і це підтримувало її, давало їй надію. Повернувшись в день Світлого Різдва Христового додому, Лана набралась нарешті хоробрості та сили, і витрусила з торбинки, яку вже днів десять не рухала, рутенське вбрання. Сорочка, керсетка, червоні коралі, спідниця, постоли, вінець — все було там, і залишалось тільки дивуватися, яка містка ота зовні маленька торбинка. Весь одяг був чистим, охайним, але мав такий вигляд, ніби довго припадав пилом у вітрині музею; піднявши з підлоги спідницю, Світлана відчула знайомий аромат. Так пахтіли розтерта між пальцями рута та нагрітий сонцем полин, так пахло в Рутенії літо — медунець, жатвінь… Лана притиснула спідницю до лиця і гірко, нестямно заридала.
В те, що Бог є, Василь Петрович Стоян вірив беззастережно. І те, що Бог уміє творити дива, знав. Сам неодноразово був свідком маленьких і великих Божих див, які багато хто, через недосвідченість чи душевну сліпоту, обзивав різними словами, що не мали жодного відношення до Божого промислу. Але така кількість див одного ранку траплялась з ним чи не вперше в житті. Першим, але не найголовнішим дивом було те, що сьогодні його улюблениця, його маленька сіроока дівчинка — ні, ні, він знав, звичайно, знав, що гріхом є виділяти когось особливо зі своїх підлеглих, але нічого не міг із собою вдіяти — прийшла на роботу вчасно. Навіть на п’ять хвилин раніше. І в його кабінет вона не залетіла, стягуючи на ходу пальто, як це бувало завжди, а зайшла статечно, неквапно, тримаючи в руках невеличкий пакунок, попрямувала до нього, всміхаючись, прошепотіла «Вітаю з Різдвом», і не встиг він спам’ятатися, як на шиї у нього красувався лимонно-жовтий шарф із синіми удавами в червоних новорічних ковпачках. Василь Петрович аж груди випнув, пишаючись подарунком, та се ще був не кінець дивам. За півгодини в кімнаті для нарад він побачив таке, що йому мову відібрало — і не тільки йому, а ще й усім менеджерам у смугастих костюмах, які й так витріщались на Світлану, ніби бачили друге пришестя Ісуса Христа — а все тому, що і цього разу, власне, на нараду, о, Пречиста Діво Маріє, вона не запізнилась. Це можна було з повним правом зарахувати як друге диво, а третє сталось тоді, коли, проходячи повз Грицька, Лана легенько торкнулась його щоки довгими пальчиками і лагідно привіталась:
— Добридень, Григорію. Як ти?
Бідолаха роззявив рота, не вірячи власним вухам, і зачервонівся, як ружа, ледь спромігшись пробурмотіти:
— Добре, спасибі. А ти як?
— Я? — на сірі очі навернулись сльози. — О, ліпше за всіх. Дякую, що спитав.
Стривожений поведінкою Лани до краю — він і поняття не мав, що мала вміє плакати, Василь Петрович хотів вже спитати, що трапилось, та не поспів — розпочалась нарада. Всім вже було відомо, що Лана зазнала першого у своїй кар’єрі фіаско, і, хоча сталося воно не з її вини, охочих зловтішатися було хоч греблю гати. Ось тільки директор самою своєю присутністю сильно перешкоджав тріумфу справедливості, бо не без підстав вважав, що наради винайдено не для зведення особистих рахунків, а зовсім навпаки — для вироблення і узгодження плану спільних дій, скерованих на підвищення ефективності праці, і як наслідок — отримання задовільних фінансових результатів. Тому про Світлану ніхто не зміг сказати жодного кривого слова; натомість всі уважно прислухались до промови директора:
— Вам абсолютно нема в чому звинувачувати себе, моя люба, — просторікував той. — Я спілкувався із паном Олексієм Яницьким, і він мені все пояснив. То був просто несприятливий збіг обставин, і мені шкода лиш, що ви згаяли стільки часу, коли мали б відпочивати.
— Нічого я не згаяла, — тихо, але твердо заперечила Лана. — Це було… як казка. Я прекрасно провела час.
— О, Львів, — пан Стоян покрутив пальцями в повітрі, малюючи щось таке ажурне, невагоме. — Не знаю, ким треба бути, щоб погано провести там час — Грицьком, напевне.
Менеджери, вперше почувши, як директор жартує на нараді, відреагували стримано — вимученими усмішками.
— Що ж стосується зразків нашого антибіотика, які ви втратили — то се пусте, не переймайтесь. Добре, що під колесами автомобіля опинилась лише ваша сумочка, а не ви сама. Ліки ці зареєстровані належним чином, всі дозволи отримані, випробування проведені, тому зразки, як такі, становили цікавість лише для пана Яницького. Він отримав їх відразу після Нового Року, і вчора повідомив мене, що якість ліків і документація до них його повністю задовольнила. Лано, куди ви дивитесь? Ви мене чуєте, дитя моє?
— Так, — доклавши деяких зусиль, Лана відвела очі від каблучки на правій руці, і стала дивитись на Василя Петровича. — Пана Яницького повністю задовольнили наші ліки.
— Вірно, — втішений із того, що бодай одна жива душа на цій нараді прислухається до його слів, кивнув пан Стоян. — Зараз він із своїм комерційним директором будуть тут і…
— Коли вони будуть тут? — Лана підхопилась з місця, мов обпечена.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Містичний вальс» автора Очкур Наталія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава 23“ на сторінці 1. Приємного читання.