Розділ «Глава 7»

Довгий коридор, як і все на світі, мав свій кінець, а закінчився він двосвітною залою, несподівано світлою і просторою, із куполоподібною стелею, підлогою, викладеною білими мармуровими плитами, та цілковито сухими стінами в гобеленах. Світлана ще зчудувалась, як це вона не помітила зовні двох рядів великих вікон, але вчасно пригадала, що потрапила в палац з іншого боку. Мабуть, де ці вікна, там фасад, а її провели з чорного входу. Поміркувавши, Лана образилась на таку неповагу і продовжила огляд. Біля дальньої стіни стояв трон із високою спинкою; вінчали її дві майстерно вирізані з дерева птахи з пишними хвостами, що припали дзьобами одна до одної, а підлокітники закінчувались оскаленими лев’ячими пащами, теж дерев’яними. Ніяких інших меблів — ані ослонів, ані стільців — у залі не спостерігалось, з чого прямо-таки напрошувався висновок — сидіти тут мав право лише король, зате підлога була викладена плитами із сіруватого мармуру, стояти на такій — одне задоволення, а ще більше, мабуть, кружляти в танці. Лана не відала, чого це їй на думку спали саме танці, та в цій, вражаюче опуклій, як для уявної, картині, чарівні пари так граціозно танцювали, що дівчина не витримала і всміхнулась до свого видіння.

За троном виднілись ще одні двері — вони були зачинені. Складений із асиметричних кам’яних брил камін біля бокової стіни, вочевидь, давно не використовувався — улітку потреба в ньому відпадала. «Тут є де розвернутись, — резюмувала свої спостереження Лана. — Велич, яка не пригнічує, і простір, котрий не змушує тебе почуватися мурашкою. Цю залу ще можна було б використовувати для музичних вечорів. Співи, танці… Щось підказує мені, що тут чудова акустика».

Парфен, який терпляче чекав, доки вона все огляне, наразі явно вагався, швидше за все, не наважуючись вести її далі без дозволу, і водночас не бажаючи залишати останню надію на одужання свого повелителя чекати на самоті — а що, як вона втече? Лана помітила ті коливання і страждальницькі гримаси, в які раз у раз складались вуста хлопця, і підняла правицю, привертаючи до себе увагу.

— Тобі вирішувати, чатовий, — спокійно мовила вона.

— Я не озброєна. І я скоріше вб’ю себе, аніж свідомо завдам комусь шкоди. Ти можеш лишити мене тут, проте дивись, щоб твій володар не помер, доки ти бігатимеш радитись, чи можна вести мене далі. Якщо у нього те, про що я думаю, то це хвороба важка, підступна і небезпечна. У короля може просто зупинитись серце.

— Якщо ти ворог, — пильно вдивляючись у сріблясті очі, відказав на те Парфен, — мене стратять. І Борислава теж. Я не вагаючись помер би за такі очі, — раптом ні сіло, ні впало додав він, — та моє життя нічого не важить і нічого не змінить. А от життя мого пана…

— Щоб я цього більше не чула! — дратуючись, проговорила Лана. — Життя священне, і король ти чи воїн, немає ніякого значення. Та й що робив би король, не маючи війська? Чи був би він королем? Крім того, життя не дається двічі, щоб отак ним нехтувати!

— Ти так думаєш? — усміхнувся Парфен. — Що ми проживаємо в цьому світі лиш одне життя? Дивна ти, чужинко. Зовсім на чаклунку не схожа. Та це байдуже. Тільки врятуй нашого володаря!

— Я нічого не обіцяю.

— Саме тому я і вірю тобі, — юнак зітхнув. — Слова важать небагато. Якби ти розливалась солов’єм, обіцяючи навіть воскресити мого пана з мертвих, як… був тут один знахар, то ти й досі стояла б за брамою. Проте ти тут, зі мною. А далі підеш сама.

— Як? Чому? Хіба ти не…

— Я не маю права входити в покої короля.

— А я маю?

— Усі зрозуміють, хто ти і навіщо прийшла.

— Так, я вже бачу, які ви всі тут кмітливі.

— Поглянь на оті двері за троном. Підійдеш до них і прикладеш дві долоні, тоді вони відчиняться. За ними будуть сходи, які ведуть вниз і нагору. Тобі нагору, чаклунко. Щасти.

— А що буде, як я піду вниз?

Парфен, що дістався вже виходу, озирнувся.

— Нічого. Бо ти туди не підеш.