Розділ «Глава 12»

Він не забув — та сонце сіло, коли її нарешті покликали в покої короля. Радник, а саме він прийшов за Даною, вигляд мав такий, наче його запхнули у пащу до лева без запобіжних засобів, і поглядав на чаклунку так хижо, що вона йшла за ним, а на всі його вимучено ввічливі спроби пропустити жінку вперед відповідала «ні, дякую», не наважуючись відкривати свою спину — радник, як і всі чоловіки тут, окрім членів Ради Старійшин та короля, не цурався носити меча. У спальні Олекси, окрім його самого, перебувала ціла рота вартових, покликаних, мабуть, охороняти його честь, життя і спокій від особливо небезпечної чаклунки зі срібними очима.

— Невже почалася війна? — кивком голови вказуючи на біляву сторожу, спитала Дана, коли, зробивши останню ін’єкцію, закривала ковпачком голку вже непотрібного шприца. Вона навіть хотіла викинути його, та потім подумала, що без нього її торбина буде зовсім порожньою, і залишила — навіщо, і сама не знала, про всяк випадок. Король, зачувши її питання, геть знітився, пробурмотівши щось нерозбірливе — за мить до цього йому ледь не ґвалтом довелось змушувати бравих вояків відвести очі до стіни.

— Вони усі…

— Хвилюються за вас, мій пане, — підхопила Дана закінчення фрази, яку вже знала, мов «Отче наш». — І на цій вагомій підставі відмовляються виконувати накази свого короля. Ну та добре, ваше військо — то ваш клопіт, хоча я б на вашому місці не дуже покладалась на жовнірів, що ігнорують команди. А що, як під час атаки їм раптом закортить перепочити? Чи побігти не в той бік? Се не військо, а балаган!

— А що таке балаган?

— Це те, що демонструють ці юнаки — легковажне ставлення до своїх обов’язків. Та, як би там не було, моє зілля скінчилось. Далі будемо лікуватись народними засобами. Якщо дотримуватиметесь моїх порад, швидко видужаєте. Перш за все, не забувайте пити той бальзам із меду, столітника і червоного вина, який зробила Зоряна на моє прохання. Ще кілька днів побудьте у ліжку, нікуди не виходьте, але в покоях щоб постійно було свіже повітря, це важливо. Зоряна зварить вам трави — які, вона знає — подихайте над ними, доки вони будуть гарячими. Вам взагалі корисно робити спеціальні дихальні вправи — про них я розповім пізніше. Добре було б купатись, тільки не в Змійці. І, — тут Лана всміхнулась, — я рекомендую вам прогулянки по лісу. Тільки не заглиблюйтесь у нього, бо Лісовик образиться.

Всі ці рекомендації король вислухав із підкресленою уважністю та, ледь Світлана скінчила говорити, скрикнув:

— А ви залишаєте нас?

Він саме скрикнув, здивовано відзначила Лана, і стільки розпачу було в тому питанні, що відповідь загубилась у вирі шокуючи радісного відкриття — йому не байдуже! Йому дійсно не все одно! Намагаючись зберігати бодай зовнішній спокій, вона проказала:

— Не бачу ніякого сенсу залишатись тут, мій пане. Користі з мене вже не буде.

— Вийдіть всі! — крик короля своєю гучністю міг би викликати кільканадцять сніжних лавин та каменепадів. Цього разу вартові не стали удавати, ніби мають право роздумувати над наказами — їх немов вітром повимітало з покою, а останній, виходячи, ще й послужливо причинив за собою двері. Світлана, вдаючи, немов подумала, що цей наказ і її стосується, покірно попленталась до виходу. Вона зробила три кроки, не більше, перш ніж Олекса перехопив її, сповив обіймами і без усяких там «прошу» чи «з вашого дозволу» поцілував. В диханні короля злилися мед і м’ята, губи були шукаючими, ніжними, але твердими, і вдавати обурення чи штучно соромитись Лана не мала ні бажання, ні сили. Підлога була кам’яною, принаймні, вдень, Лана це точно пам’ятала, то яким же дивом камінь за мить розсипався на вихлястий дрібний пісок, що зсувався з-під ніг, і вона падала в порожнечу чи злітала до зірок? — вона не відала. Навіть крізь тонке полотно сорочки її пальці обпікав жар його тіла, а його волосся, падаючи їй на щоку, перепліталося з чорними пасмами її кіс. Олекса відпустив її вуста, та не надовго — лишень щоби поглянути в очі, в неймовірні сріблясті озера, що затопили, здавалось, і чорні цяточки зіниць, і тепер суцільне плесо мерехтливо спалахувало від пристрасті. Другий поцілунок почала Лана — в шаленій спробі наздогнати вихор неймовірних відчуттів вона сама наблизила губи до вуст короля, довжелезні вії затремтіли в очікуванні — чи не відмовиться він? Він не відмовився. Де й поділись дратівливі усміхи, лукаві чортенята в блакиті очей — вигляд Олекса мав такий, неначе брав святе причастя. Він припадав вустами їй до волосся, до жилки, що билась на шиї, мов пійманий у сильце птах, знову до її губ, і його стогін, придушений, глухий, збуджував її до такого ступеня, що вона ледь тямила себе. А король, здавалося, зовсім не тямив — ні себе, ні того, що чинить, а може, якраз і навпаки, бо ніжність, котру Лана з першого ж дотику відчула у ньому, не зникла і тоді, коли його пальці — аристократичні, довгі, чуттєві пальці — ковзнули за комір її блузи, щоб послабити шворку. От тоді й вона застогнала — пославши все під три чорти, навіть не думаючи тамувати свій стогін, і охопила його підборіддя долонями, пристрасно, ненаситно задивляючись на дороге обличчя. Дороге… коли воно встигло стати їй дорогим? Коли він встиг? Він же не красень… ну, це ніколи не важило для неї багато, та що дійсно важливо, він абсолютно не її тип. І на Сергійка він схожий не більше, ніж битюг на расового рисака, але ці його жести — воістину королівські, вишукані, елегантні, і ця його манера гордовито тримати розпатлану русоволосу голову, скидати її, зачувши чийсь голос, ці пальці, що могли б зробити честь скрипалю чи піаністу, і ще щось… те, що називається магнетизмом, те, що неможливо пояснити, і, мабуть, не варто пояснювати. Олекса відірвався від неї з неабияким зусиллям, вона бачила це і тішилась цим, як мале дитя новою іграшкою.

— Ти не захворієш від мене?

Я вже захворіла. Тобою. Ніякої ради тому нема.

— Та думаю, що ні, — заспокоїла Лана і за звичкою — як же швидко набираєшся деяких звичок! — додала, — мій пане.

— Не зви мене так, — попрохав він серйозно. — Я не твій пан, не був ним раніше, а нині й поготів. Це ти моя пані. Чому, — вихопилось у нього, — ну чому я не вмер?! Так було б простіше. І краще. Для всіх.

— Якщо під «усіма», мій володарю, ти маєш на увазі свою дружину, — схрестивши руки на грудях, немов захищаючись від болю, якого завдали їй ці слова, заявила Лана, — то мушу тебе розчарувати, вона ще не «всі». А «всі» — це Роман, що ладен за тебе померти, це ті чатові, чиї очі затягувало сльозами, коли Рада Старійшин оголосила твій стан безнадійним, це врешті-решт Світозар, який сліпо довірився мені, хоч і не знав, хто я і звідки, та одне відчував: я — остання надія на твоє одужання. Оце дійсно «всі». То твоя королева, мій пане, і не мені її судити…

Це ж треба, яка делікатність!

Та вже більше, ніж в декого, не буду показувати пальцем, Вседержителю, які і в приватну розмову втручаються без жодних докорів сумління!

— Але вона не любить тебе!