Розділ «Глава 19»

Ця звістка не захопила короля зненацька — він не сполотнів, не завмер, як це буває, коли удар, подібно грому серед ясного неба, падає несподівано. Олесь же опустив на мить голову, немов людина, котра, давно чекаючи чогось лихого, нарешті дочекалася, і приймає це погане із покорою як болюче і водночас неминуче зло, а потім, повернувшись до Світлани, зронив:

— Зажди мене тут!

— З якого це дива? — вона підвелася; на щоках ще квітнув розпалений любощами рум’янець. — Я піду з тобою.

— Ти залишишся тут!

— Ні, не залишуся! Що це за витівки? Який ще суд? За що тебе судитимуть? Яка на тобі вина? Якщо є якась на тобі, значить, і на мені є — нехай мене теж судять!

— Лано, ти будеш чекати мене тут — ясно? І не ускладнюй! — в голосі Олеся з’явились незнайомі металеві нотки. Проте Світлана теж згадала, що про деякі частини її тіла казали хлопці на фірмі «Київлікпрепарат».

— А я і не ускладнюю. Все дуже просто — ти йдеш перший, а я за тобою.

— Та що це… — спробував влізти Роман, та Олесь так на нього зиркнув, що всі поради зів’яли у радника на вустах, як ружі в листопаді. На Лану ж король подивився сумно, тужливо — і опиратись цьому поглядові було значно важче, аніж різким, уривчастим словам.

— Кохана, мила моя… якщо ти любиш мене — ти залишишся.

— Ні.

— Вважай це останнім моїм проханням.

— А ти помирати надумав?

— Я потім… усе розповім тобі потім, та суд той… якщо тебе там побачать, то буде ще гірше.

— Кому гірше?

— Тобі.

— Се байдуже.

— І мені.

— Що ж, — Світлана здалася, — іди. Я знаю, що ми ще побачимось, любий, як знаю і те, що ніколи я більше тебе не торкнуся. Ти скоро забудеш мене — я це відчуваю.

— Ніколи.