Розділ «Глава 8»

— І як же ти віддячила йому? Навмисне кинула доньку у воду, щоби він утопився?

— Та що ви таке кажете? Я…

— Де ти взагалі була, коли це все сталось?

— Тут, в покоях. На службі.

— А хто приглядав за донькою?

— Сестра. Моя сестра. Але Римма… то просто дзиґа, не дитя! Вона втекла за місто і…

— Упала у річку.

— Так.

— Коли там гуляв король?

— Так, пані.

— І він врятував її?

— Саме так.

— А потім захворів.

Очі Зоряни знову затягло сльозами.

— Тепер і ви бачите — це я у всьому винна.

— Я бачу тільки, — карбуючи слова, відказала Лана, — що ваш король — справжній чоловік, відважний і щирий, і що тобі дуже поталанило з ним та його любов’ю до піших прогулянок. Я бачу також, що ти переживаєш за нього, бо почуваєшся зобов’язаною йому, та от що я скажу тобі — на мою думку, купання в крижаній воді тільки прискорило процес.

— Що прискорило?

— Він усе одно захворів би — так чи інакше, — терпляче розтлумачила Світлана. — Судячи з того, що мені розказав чатовий на воротах, він просто не долікувався, як слід. Хвороба все ще жила в ньому, дрімала, розумієш? Від різкого охолодження вона просто прокинулась раніше, от і все. Та твій король видужає. Неодмінно. Тому більше не плач. Такі гарні очі не повинні бути червоними.

— Дивні ви, пані, — схлипуючи, зауважила Зоряна. — Зовсім не схожі на чаклунку.

І ця туди ж.