Розділ «Глава 13»

Кожен ранок у плані пробудження тут помітно відрізняється від попереднього, подумала Світлана в напівсні, прокидаючись від того, що хтось термосив її за плече. Вона розплющила одне око і застогнала — Роман. Ну, звісно, цього й слід було чекати. Зараз, мабуть, прочитає лекцію про її неподобну поведінку і звелить триматись від короля подалі. Або забиратись геть. А може, він їй сниться, цей чорнявий опеньок? Лана розплющила друге око і здригнулась — та ні, не сниться. Що не кажи, а любов — велика сила, у Зоряни з личка можна воду пити, і що вона в ньому знайшла? Стривайте, як він там казав — змучене серце? Ну, писок у нього не дуже то змучений, більш до того йде, що вгодований, — єхидно, хоч і подумки, образила Лана радника й остаточно прокинулась. Чому бути, того не минути, а з його наполегливістю радник годен провести тут цілий день.

— Я хочу поговорити з тобою, чужинко, — сказав Роман спокійним, трохи сумним голосом, глибина якого породжувала асоціації з морською безоднею, таємничою і привабливою водночас. Як не силувалась Лана зберігати в собі неприязнь, хмарні сірі очі радника викликали в неї тривогу і якесь мимовільне співчуття.

— Говори.

— Не знаю, як ти сприймеш мої слова.

— І не дізнаєшся, доки не скажеш їх. Це ж так просто, — Лана зазирнула під покривало, пересвідчилась, що на ній та сама, довга, до п’ят, натільна сорочка, котру вона надівала вчора, і підвелася. Вихований Роман негайно втупився в стінку і промовляв до каміння, доки вона вбиралася:

— Я проти тебе нічого не маю, чаклунко. Навпаки — я твій вічний боржник. Ти врятувала Олексі життя, і скажи ти мені зараз «Помри за мене, Романе» — я зроблю це без жодних вагань. Тим болючіше мені говорити, та я мушу. Бо якщо не скажу я, втрутиться Рада Старійшин, і буде ще гірше.

— Гірше для кого, раднику?

На це провокаційне питання Роман не повівся.

— Що ти думаєш про нашого короля?

— Що вам із ним пощастило, — відказала Світлана, обмотуючи талію поясом-крайкою з китицями так вправно, немов усе життя тільки таке й носила. — А ти?

— А я вважаю, що кращого у нас уже не буде. Це неможливо — втратити його.

— Не втратите, — заспокоїла Лана. — Небезпека минула. Звичайно, треба ще буде зміцнити легені, гуляти багато, пити трави, але найгірше вже позаду. Що?

Роман відвернувся від стіни і дивився на Світлану так, немов хотів сказати «Нічого ти не розумієш».

— Покинь наше місто, чаклунко, — нарешті попрохав він. — Коли ти підеш звідси, до нас повернеться мир.

— Невже від такої маленької жінки, як я, так багато турбот? — удала, що не вірить, Лана. Радник насупився.

— Ти розумієш, про що я.

— Ромку, — насмішкувато протягнула дівчина, уперше дозволивши собі таке грайливе звертання замість офіційного «раднику» і задоволено спостерігаючи, як щоки бідолахи заливаються багряним, — ти взявся говорити — говори. Але відверто, як і належить мужчині!

— Добре, — від надлишку неприємних емоцій Ромко аж підстрибував, виглядаючи точнісінько як ображене в найкращих почуттях крабенятко. — Дай спокій нашому пану.

— Та я його начебто й не рухала, вашого пана.