Розділ «Глава 17»

Тоді Лана не отримала подарунок — король так розстроївся від її недоречної звички різати у вічі правду-матку, що вискочив із покоїв, мов обпечений. Лана не бачила його цілий день, і вночі теж не пішла до нього; наново вони побачились на світанні, в полі, куди Лана подалась за квітами для своєї спальні. Що робив там Олесь, вона не відала, але плекала надію, що чекав її, бо помахав їй рукою ще здалеку, а, коли підійшов, Лана помітила, що обличчя в нього бліде і змучене, печальне, але зовсім не сердите. Вже не сердите, нагадала собі Світлана, і, задерши кирпу, спробувала гордовито пройти повз нього — не вдалося.

— Чому ти не прийшла вночі?

— А ти сумував, мій пане? Дивно. Я думала, ти свою пиху візьмеш у ліжко! Нащо тобі інша коханка? Нащо тобі я?

— Світланко, що ти… ти не коханка для мене, — король вже зовсім знітився. А Лана, уповільнивши свою, і без того повільну, ходу, єхидно перепитала:

— А хто ж тоді я?

— Кохана. Ти просто кохана.

— Ну, що ж, мій пане, для мене се велика честь! Такої, мабуть, заброда і не гідна!

— Мовчи! — видихнув Олесь і зразу ж затулив їй вуста цілунком, вочевидь, не дуже вірячи у дієвість словесних заклинань. — Мовчи. Хотіла зробити мені боляче? Радій, тобі це вдалося! Усі кроки в коридорі я чув і відчував так ясно, ніби ходили по мені — там не було твоїх притишених кроків. Блукали якісь люди, гомоніли, я прислухався, і не пізнавав твого ніжного голосу. А вітер, що приносив мені з поля квіткові пахощі, забув прихопити ті аромати хмелю, якими напахчене твоє волосся. Що ще мені сказати? Я так хотів насититись тобою!

— А я тобі не потрава, — буркнула Світлана, звиваючись у кільці його рук, немов верткий горобчик у долоні птахолова. — І не напій.

— Ні. Ти любов моя. Моя любов… Коли я спрагу втамую, буде спраглою душа; коли утішу плоть, мій дух блукатиме голодний. Лише кохання наділяє тим, чим не наділять ні питво, ні їжа. Воно сильніше від болю та образ. Воно безмежне, щире, неосяжне. Я не хотів кохати, не хотів… — Олесь безсило опустив руки, і Лана, що так відчайдушно виривалась з його обіймів, і кроку назад не зробила. — Та раз тебе побачив і пропав.

Випущена на волю, Світлана вражено закліпала очима і, згадавши, за чим, власне, вона сюди прийшла, а також для того, аби чимось зайнятись, заходилась з нездоровим завзяттям зривати всі трави, що опинялись на її шляху. Олесь, так і не дочекавшись реакції на своє поетичне одкровення, з усмішкою, спочатку слабкою, а потім все міцніючою в міру того, як набирав об’єм пук трав у ручках Лани, споглядав на її бурхливу діяльність.

— Може, збігати за косою? — кінець кінцем не витримав він.

— Що?

— Ти збираєшся купити коня, моя люба? Вже й сіно запасаєш?

Лана розігнулась, вся майже сховавшись за оберемком билинок та суцвіть — та це вже не букет, а цілий сніп, жахнувся Олесь, вона ж ледь руки на ньому змикає.

— Ні, це для віслюка. У мене є віслюк — уже придбала.

— Кохана…

— Це не простий віслюк, а в короні. Він коронований, і від того вважає себе розумнішим за всіх інших віслюків на світі, — Лана роздратовано віджбурнула усе назбиране добро. — Він самовільно вирішує, що казати жінці, яку, за його ж словами — о, а я не забула зауважити, що цей віслюк уміє розмовляти? — він кохає, а що приховати від неї! Він дозує правду, як я ліки, і думає, що Бога за бороду вхопив! Він…

— Я тільки хотів захистити тебе!