Розділ «Глава 22»

Розкішний номер, у якому замість неї оселився старий жебрак, був порожнім. Причому не таким порожнім, як щойно залишений, де без великої напруги можна відшукати сліди нещодавнього перебування людини, а зовсім порожнім — таким, ніби його прибрали днів зо два тому, а потім у ньому ніхто не жив. І при цьому в кімнаті пахтіло ладаном, мандаринами і хвоєю; нічого дивного в цьому не було б, якби десь на тумбочці біля ліжка лежала забута мандаринка, або шкірка від неї, якби в кутку стояла невеличка ялинка — але ж нічого подібного тут і близько не було. Ні, ялинка була — строкато вбрана, у різнокольорових кульках і цукерках, але штучна, і пахтіти вона не могла, а от звідки взявся запах цитрусових і ладану — то знав, певно, лиш Пан Бог. Лана зайшла ще у ванну, частково з цікавості, частково — тривожачись за старенького; випраної одежі там не було. Ото ще пригода, починаючи сердитись, і радо відчуваючи, що гнів приносить їй бодай тимчасове полегшення, подумала вона — ну і куди подався цей дідусь у вогкому лахмітті, коли на вулиці мороз і мокрий сніг? Чи так уже зрадів, що отримав гроші, що вирішив втекти від гріха подалі, доки та дивачка, що виклала таку суму, не отямилась, не повернулась, і не відняла свій внесок назад? Можливо і таке, проте… чомусь Лані у це не вірилось. Не хотілось вірити, що старець, який з такою вдячністю, не принижуючи своєї і, що дуже важливо, її гідності, прийняв від неї допомогу, міг подумати, що вона пожалкує про свій порив. Проте факт залишався фактом — номер був порожнім, і не скидалось на те, що тут хтось з’явиться. Знизавши плечима, Лана вийшла в коридор.

— Він пішов годину тому.

Зачувши знайомий голос, Лана, що причиняла двері, підскочила і озирнулась, відчуваючи, що мимохіть її вуста розпливаються у посмішці.

— Крістіане! Ти? Що ти тут робиш?

— Я? — вбивчо елегантний у своєму сірому костюмі, та з темно-сірою шовковою краваткою, яку вмів зав’язувати — як неодноразово переконувалась Лана на власні очі — із витонченою недбалістю — Крістіан Мюллер, начальник відділу імпорту ліків і один із співвласників компанії «Острайхфарм», відлипнув від стіни, що напроти номера, і підійшов до неї, привітно сяючи лагідними зеленуватими очима. Губи його, здавалось, навік склалися у сардонічну мефістофельську гримасу — усміх віковічного спокусника, а русяве волосся, розтріпане, як у дворового хлопчиська, різко контрастуючи із загальним офісним виглядом — дорогими черевиками, діловим костюмом — створювало імідж студента, який, прагнучи справити на роботодавця правильне враження, вбрався не у свої речі. Загалом Крістіан був дуже симпатичним, хоч і невисоким, як для чоловіка — одного зросту з Ланою. — Я тут живу. Тимчасово. Зупинився на кілька днів, поверхом вище, у люксі. Сюди спустився у справі, і бачив, як звідти, — Крістіан кивнув на номер, — виходив якийсь дід.

— А в якій же справі ти сюди спустився? До дівки ходив?

— А ти ревнуєш? — із надією спитав австрієць.

— Ні.

Крістіан зітхнув.

— Піднімешся до мене? Може, чогось вип’ємо?

Світлана вагалась недовго.

— Так, чом би й ні? Розкажеш, як це вийшло, що католик опинився на Різдво так далеко від дому.

— Все дуже просто, — говорив Крістіан вже у своєму номері, прямуючи до бару. — І дуже сумно. Бізнес стає нашою релігією, нашою вірою, Богом, якому ми здатні принести будь-які жертви — свій час, сім’ю, себе… Що будеш пити?

— Горілку.

— Що? — від здивування рука Крістіана здригнулась, і дороге французьке вино, яке він наливав у тонкостінний бокал, тонкою цівкою пролилось на поліровані відкидні дверцята міні-бару. — Ти — і раптом горілку?

— Так, я — горілку, і зовсім не раптом, Крісе.

— Та ти ж не пила нічого, окрім отих жахливо солодких місцевих вин, ну, як там їх…

— Масандрівських мускатів.

— Еге ж, мускатів. І раптом — така зміна смаку. Чому?