Розділ «Глава 8»

— Зіллям.

— Зіллям, — погодилась вона. — Потім за допомогою ось цього поршня, — Лана зробила паузу, чекаючи питань, та слово «поршень» таких у короля не викликало, — я вводжу зілля у вашу кров. Так воно діє швидше і ефективніше, ніж якщо його пити. Вас ще щось цікавить, мій пане?

Король сказав «ви» — чи то їй здалося? Може, шелестіння вітру за вікном збило її з пантелику? Як би там не було, перепитувати Лана не збиралась, тому вдала, що нічого не почула.

— Чудово. Тоді повертайтесь до мене боком.

— Яким? — насмішкувато уточнив король, і від тієї немудрої провокації Світлану раптом розібрав сміх.

— Повертайте до мене сідниці, мій пане, і мовчіть, бо я озброєна!

Хто б міг подумати, закриваючи шприц ковпачком і ховаючи його в торбинку, думала Лана, що подібні звертання будуть злітати з її вуст так легко, ніби вона вживає їх щоденно? Мій пане, мій володарю, мій королю — в тому світі, із якого вона прийшла, хтось колись вирішив, що вони підлабузницькі, принижуючі людську гідність, раболіпні, холуйські… Яка маячня! Хіба повага до високого сану, до великого покликання і тяжкої ноші водночас може бути холуйством? І хіба звертання на кшталт «гей, ти, ходи сюди, як тебе там, не пам’ятаю» є неодмінною ознакою щирої дружби? Чомусь їй вірилось, що в цій безіменній для неї країні король із гідністю несе тягар влади. Лана поклала долоню на високе чоло монарха — воно було ледь теплим. Її пацієнт дихав хрипкувато, але більш-менш рівно. Він заснув.

— Ще трошки — і ми остаточно переможемо, — прошепотіла дівчина не так йому, як собі. — Ми дамо їй відкоша, мій володарю, тій проклятущій недузі, яка думає, що вона всесильна.

Світлана вже йшла до виходу, та й у покоях було надто темно — вона ніяк не могла б помітити задумливу, ніжну усмішку, що з’явилась на вустах короля.