Розділ «Глава 3»

— …Ось так королева вийшла заміж за чоловіка своєї мрії, а її прийомний син переконався, що святий Миколай не просто існує, а ще й вміє творити дива.

Ясь, мов приклеєний до місця, із роззявленим ротом дослуховувався до кожного слова Лани і мав такий вигляд, наче йому не казку розповідали, а читали вголос історичну хроніку. Іванко та Ія переглядались та весело переморгувались, дивуючись незвичній поведінці сина — тихій та якійсь замисленій. Поїзд, грюкаючи колесами так, наче вони були квадратними, вже під’їжджав до Львова, а малий ніяк не міг відірвати очей від Світлани. Він навіть про сніданок забув, так пильно вдивляючись у ніжне личко оповідачки, наче хотів увібрати в себе кожну його рисочку і зберегти в серці, запам’ятати на все життя. Лана почувалася так само. Провівши рукою по золотавому волоссю хлопчика — на дотик мов атлас! — вона печально сказала:

— Ну що, козаче, подорожі кінець.

— А ми з вами ще побачимось?

— Будемо на це сподіватись, — ухильно відповіла Лана, але Ясь на це не пристав.

— Я хочу точно знати, побачимось, чи ні.

— Ярославе, залиш у спокої пані Світлану і збирай свої речі, — різкувато наказала мати, опускаючи очі, щоб син не побачив у них блискучі бурштинові смішинки. — Може, ти їй так набрид зі своїми причіпками, що вона і бачити тебе не хоче!

— Ах, мамо, — простогнав Ясь, але покірно зліз з полиці і взяв свою валізку. — Ну ви інколи таке кажете, що я просто гублюся у роздумах, що вам відповідати!

— Якщо я доживу до того часу, коли ти розгубишся, — негайно парирувала Ія, в той час як Світлана ледь стримувала недоречний у виховальному процесі сміх, — або десь загубишся, бодай і у роздумах, це мене таки переконає, що у світі є дива.

— Мама у нас недовірливі, — Ярослав підморгнув Лані і заходився складати свої светри, штани та книжки у валізу. Світлана заради цікавості взяла одну з них — «Легенди містичного краю», збірка гуцульських казок.

— Подобається? — спитала вона.

— Дуже. Майже так само цікаво, як і ваша казка.

— Послухайте, — Ія відірвалась від споглядання себе в маленьке люстерко пудрениці, — а де ви зупиняєтесь?

— В готелі. Де ж іще?

— Номер заброньовано?

— Так, звичайно. А що?

— Та я просто подумала… може, ви в нас зупинитесь. У нас чотирикімнатна квартира, місця, хоч конем гарцюй… Не діло це, коли молода вродлива жінка мало того, що працює на Різдво, так ще і стирчить в готелі сама-самісінька. Іванку, ти як, не проти?

— Ну звісно, ні, — Світлана уважно дослуховувалась, та так і не змогла почути чогось вимушеного в цій блискавичній відповіді. — Ти мене випередила, люба. Я теж хотів це запропонувати…

— І я теж, — негайно встряв Ясь. — Ви згодні?