Розділ «Глава 11»

До опочивальні короля цього дня Лана потрапила тільки опівдні. До того години три вона гуляла зі своєю новою подругою — тепер, як Зоряна побралась з Романом, ні про яку службу покоївки й мови не було — по місту, задивляючись жадібними, зголоднілими очима на все, що траплялося їй по дорозі. Дівчата перейшли на «ти», вони говорили і не могли наговоритись; так буває, коли двоє споріднених душ, не зважаючи на різницю у віці чи суспільному становищі, знаходять щось, що забарвлює їхнє спілкування приємністю та повагою. У Лани на кінчику язика крутилось безліч питань, що стосувались власне країни, до якої вона потрапила, та жодне з них не було поставлене Зоряні. Чому? Світлана і сама не знала.

Може, тому, що вона хотіла почути відповіді не з цих зарожевілих від цілунків дівочих вуст, а з інших, яких вона гаразд і не пам’ятала, зате пам’ятала дуже добре, які слова з них зривались, і як звучав голос короля? Чи, можливо, тому що отримання відповідей на свої питання для Лани було рівнозначно визнанню реальності того, що з нею коїлось — реальності, яку вона і не думала визнавати? Та, що б там не рухало Ланою, витримка не зрадила їй, і тільки одне спитала вона, коли дівчата, зупинившись на фортечній стіні, дивились на Чорний ліс, похмурий у своїй негостинності, як дощовий вечір пізньої осені.

— Як називається ваша країна?

Зоряна, зачувши се, рвучко повернулась і спалахнула так, наче їй сказали щось обурливе, вкрай непристойне. Аквамаринові очі звузились, на губах зазміїлась ядуча усмішка.

— А що, вона уже не ваша? Лишень наша? І східняки вже не пам’ятають, у якій країні живуть? Хтіли забути — і забули?

— Я не зі сходу, — повторила Лана те, що говорила Світозару. — Я з іншого світу… як пояснити, не знаю. Ти просто вір мені, добре?

— Я вірю, — гнів Зоряни охолов швидше за смолоскип, занурений у воду. — Даруй, що зірвалась. Я вірю, — повторила вона. — Я відразу сумнівалась, що ти зі сходу, ще як побачила тебе вперше, та Світозар сказав — се правда, і я повірила. Хоч сам він, здається, теж сумнівався. Мій Ромко зі сходу, та він так давно живе тут, що всі про це майже забули, а ти… Твої коси чорні, а душа світла. Ти не схожа на тих чаклунок, що я їх знала. Ти добра. А країна наша зветься Рутенія.

— Колись був такий гурт…

— Який гурт, Лано?

— Пусте. Забудь. Та дивна все ж назва, хіба ні?

— Та чим же дивна? — заперечила Зоряна. — Ти бачила, скільки рути пахучої в полі? На схилах пагорба, де стоїть наше місто? А той гіркуватий аромат, що паморочить голову і забиває дух? Невже ти не звернула на нього уваги?

— Так то була рута, — пригадавши доволі високу, близько метра, прямостоячу рослину із зеленувато-жовтими, зібраними в щіткоподібний віничок, квітами, які пахощами забили їй віддих тієї шаленої миті, коли вона, опритомнівши, зрозуміла, що де б вона не опинилась нині, але — не у Львові, роздумливо проказала Світлана.

— Так, рута. Се ж зілля, чаклунко, невже ти не відаєш? — Зоряна немов піддражнювала її, і Лана, трохи ніяковіючи, зізналась:

— Те зілля, що я його знаю, не в полі росте, і не на пагорбах. Його роблять люди.

— Такі ж чаклуни, як ти?

— Кращі, — пригадавши Василя Петровича — до речі, як він там, без неї, чи розшукує свою протеже? — мовила Лана. — І набагато.

— Цікава ти жінка, чаклунко. В мене двоїсте відчуття — з одного боку, ти наша, тутешня — і мова, і звичаї дуже подібні, а з іншого — наче ти з неба впала. Яка ж ти насправді?

Лана скоса зиркнула на Чорний ліс — після розповіді короля вона не могла байдуже споглядати на ту темну масу дерев, та розпитати Зоряну про те, що там було, ніяк не наважувалась. Втім, що могла б їй повідати маленька покоївка? Судячи з її блаженного вигляду, галявину вони з Романом знайшли дуже швидко, і ні мавки, ні лісовики їм не заважали. Лана всміхнулась, зазирнувши в безжурну синь Зоряниних очей.

— Та, що з неба впала.