Розділ «Глава 8»

А ти стара та тухла, хотіла вигукнути Світлана, та, на щастя, не встигла, бо цим неодмінно усе б зіпсувала. А тим часом Зоряна торочила своє:

— Будь-яка радо віддасться за вас! Лиш дайте знак — від них відбою не буде. То родовиті панни, а я — покоївка, донька селянки. Всі руки в мозолях, і я…

— Послухай, — судячи по звуку і по тому, як рухались контури тіней, Роман, ставши до Зоряни впритул, цілував їй долоні, — мені байдуже, хто тебе народив, а тебе це, здається, хвилює. Невже ти соромишся матері, дівчино? А руки твої прекрасні — такі, якими не стануть ніколи виплекані долоньки вельможних панянок. А знаєш, чому? Бо ці руки перуть і прасують, шиють і готують, дбають про мене, володаря, про весь двір. Я пам’ятаю мить, коли вперше побачив тебе — ти принесла мені вина.

— Це коли ви лежали поранені?

— Так. Я зазирнув у твої очі і загинув. Вони зробили те, чого не зміг зробити ворожий спис — перемогли мене. О, моя дівчинко…

— Романе, — по тому, що Зоряна видихнула це ім’я без шанобливого «мій пане», Лана й зрозуміла — радник досяг свого. Усе це було прекрасно і Світлана щиро раділа за них обох, проте що робити далі особисто їй, не знала. Ці залюблені голуб’ята, того гляди, і кохатися почнуть прямо тут, ото буде те, що мама називала «деяка незручність». Трішки поміркувавши, Лана вирішила, що пора прокинутись, і демонстративно засувалась, бурмочучи щось, мов людина, котра вивільняється з цупких обіймів Морфея. Коли вона розплющила очі, на столі блимала плошка, а Романа у спальні вже не було.

— Ну і як це називається? — спитала Лана, звішуючи ноги з ліжка. — Хтось у цій кімнаті обіцяв збудити мене. Не пригадуєш, Зоряно, хто б то міг бути?

Покоївка всміхнулася, поправляючи каганець на столі.

— Вибачте, пані. Наказ короля. Ніхто не смів ослухатись.

— Який наказ?

— Не чіпати вас, доки ви самі не прокинетесь.

— Прекрасно, — Лана скорчила страшну гримасу. — Зараз дам йому чортів. Де мій одяг?

Де мій костюм, дідько б це все вхопив?!

— Я випрала його. До ранку висохне. Він був такий брудний.

І не дивно, адже я пройшла в ньому через тисячоліття.

— А в чому ж я піду до короля?

— А ви сходіть до нього ранком.

— Маленька, — почала Світлана, і навіть у тьмяному світлі каганця помітила, як спалахнула Зоряна, — ти тільки не думай, що я, згораючи від пристрасті, хочу звабити вашого повелителя, та піду я до нього зараз. І якщо знадобиться — в одній сорочці. Втім, не думаю, що його стан дозволить оцінити всю пікантність такої моєї появи. Якщо я не зроблю… не дам йому зілля негайно, це зведе нанівець всі попередні досягнення.

— Роман… тобто радник, я хотіла сказати, може дати зілля його величності.

— Не може, — жваво уявляючи собі радника зі шприцом у руці, заперечила Лана. — Існують деякі особливості… словом, це вмію робити тільки я. То ти принесеш мені сяку-таку одежину?