Розділ «Глава 21»

— Пані, пані, що з вами? Вам погано?

Світлана розплющила важкі, мов свинцем налиті, повіки, і огляділась. Вона знаходилась в салоні старенького трамвая, на одинарному сидінні. Вже зовсім стемніло, за вікном пропливали жовтенькі плями ліхтарів. Над нею схилився схвильований юнак, зовсім ще хлопчик — років шістнадцяти, не більше. Доволі високий і міцний, він мав ніжні блакитні очі, які дивились на неї співчутливо, золоте волосся, що виблискувало, засліплюючи, навіть у тьмяному, як від каганця, світлі трамвайної лампи, міцне, квадратне підборіддя і плечі шириною із Дніпро. У Лани склалося враження, що десь вона його вже бачила, ось тільки — де, пригадати не вдалося.

— Де я? — хрипкувато спитала Лана. Хлопчина стурбувався ще більше.

— У Львові. Хіба ви…

— Я знаю, — Світлана силувалась всміхнутись — не вийшло. — Хіба можливо сплутати Львів з будь-яким іншим містом на землі? Я маю на увазі… яке сьогодні число?

Розважливо і терпляче, як розмовляють із безумними, хлопець відказав:

— Двадцять п’яте грудня.

— А рік… рік який?

— Дві тисячі перший. Послухайте, пані, може, вам краще до лікаря?

Повільно, бо кожен рух викликав конвульсивні, майже нестерпні болі, Лана похитала головою.

— Не треба мені до лікаря. Як я сюди потрапила?

— До Львова?

— До трамвая.

На обличчі юнака промайнув вираз, який міг означати тільки одне: «зовсім погана».

— Увійшли. На попередній зупинці. Ви були такою блідою, і очі, мов скляні, я вирішив спочатку, наркотиками накачались, але не схоже. А потім ви сіли і відразу ж знепритомніли. Ось я і кинувся… подумав, може, потрібна допомога?

— Ні, дякую. Хіба що… котра година?

— За п’ять хвилин восьма, — поглянувши на свій франтівський годинник на ланцюжку, котрий він дістав із внутрішньої кишені чорного пальта, мовив хлопець. Він взагалі виглядав піжоном, а порівняно зі своїми, поголовно вбраними у куртки та кеди ровесниками здавався просто лордом британської корони.

Отже, дві години пройшло з тих пір, коли вона зомліла біля невідомо звідки вирослої стіни, поруч із офісом «Галичмедсвіту». Два місяці в Рутенії — і дві години у Львові. День, прожитий там, дорівнював хвилині земного життя. Шістдесят днів — шістдесят хвилин. Вона нічого не втратила. Окрім серця. І, здається, розуму.

Обережно повертаючи голову так, ніби та була кришталевою і будь-якої миті могла зірватися із плеч, Лана огляділа себе. Все було, як мало бути — пальто, накинуте, але не защепнуте, як вона звичайно носила, діловий костюм, блюзка, чобітки, лівий — зі зламаним підбором… вона таки зламала його. А ось руки порожні… Лана подивилась на підлогу. Торбинка, полотняна, на шворці, та, що була із нею в Рутенії, лежала біля сидіння, запилена так, ніби Лана пройшла з нею тисячу доріг.