Розділ «Глава 23»

— Я теж так думаю. Бо я забираю тебе із собою.

— Куди?

— А як ти гадаєш?

Притиснута до підвіконня — Олесь наново затягнув її до вікна, та й дійсно — не стирчати ж їм посеред коридору — Лана тільки зітхнула.

— А я повинна вгадати?

— Аякже. Дається три спроби.

— В Рутенію?

— За тисячу літ я забув туди дорогу.

— В Чорний ліс, шукати галявину Закоханих Сердець?

— А хіба ти вже не знайшла її тоді — за нас обох?

— І це він знає. Ну, тоді мабуть що до Львова.

— Вгадала! На останній спробі! Ти ледь не завалила гру!

— А ще були претендентки?

— О, Боже мій, ні. Ні. Ти поза конкурсом, поза конкуренцією. Ти найкраща. Тому я і вибрав тебе.

— Вибрав із кого? — Лана жартома замахнулась на нього рукою. — Я ж поза конкурсом!

— Ти — моє все, — Олесь перехопив її правицю, поцілував кістянки пальців. — Бачу, ти носиш його… мій перстень.

— Не знімаючи. Бо тепер він уже мій. Ти подарував мені його, не забув? Мушу визнати, любий — ти справжній збоченець. Я вже казала тобі?

— Було щось таке… не пам’ятаю тільки, чи ти жалілася?

— Жалілась? Я?

— Так, ти ніколи ні на що не скаржилась. Навіть тоді, коли я зрадив тебе, я не почув жодного докору.