Розділ «Глава 23»

— Та що з вами? — Василь Петрович не на жарт перелякався. — Вони обоє — пан Олексій Яницький і пан Роман Юрківський вже прибули до столиці, а до нас завітають з хвилини на хвилину. Обіцялись о десятій ранку, а чутки кажуть, пан Олексій — людина пунктуальна.

Лана поглянула на свій годинник — без однієї хвилини десята, і вже збиралась сісти, коли двері в кімнату, рипнувши, відчинились, і увійшов Олесь. А вона так і залишилась стояти, не думаючи навіть про те, як безглуздо це виглядає, одна-єдина жінка серед чоловічого царства — і та стоїть навитяжку, як солдат, який побачив генерала, як підданий перед своїм королем… Втім, Василь Петрович зараз же схопився, почав вітатися, менеджери теж підвелися, привітавшись гуртом, а потім всі сіли, і вона теж. Єдине, чого вона так і не змогла зробити — це не дивитись на Олеся.

Він був у костюмі — у шикарному, діловому костюмі, сіро-чорному, сніжно-білий комірець сорочки, охоплений сірою краваткою, виглядав таким гострим, щоб об його краї можна було б порізатись, а дорогі шкіряні черевики, натерті, блищали так, що в них можна було б побачити плямочку на підборідді. На ньому не було корони — за знак королівської влади йому, мабуть, правила защіпка на краватці, золота планка без будь-яких візерунків, дуже проста. І усміх — той самий, дратівливий, провокаційний; Олесь, тобто пан Яницький заусміхався так відразу, коли побачив її, застиглу серед кімнати, мов соляний стовп, але нічого не сказав — та й що він міг сказати? Можете сідати, як у школі? Слідом за ним увійшов пан Роман Юрківський… радник… Ромко. Порівняно зі своїм, підкреслено офіційним директором, Ромко виглядав, як вуличний гітарист — потерті блакитні джинси, темно-сірий светр — Лана відразу пізнала ручне в’язання, і задалась питанням, а хто ж його сплів? — на ногах якісь старі кросівки. Темно-каштанове, шовковисте волосся Ромка помітно покоротшало, і сягало вже не плечей, а підборіддя, та темно-сірі очі залишались звично спостережливими і єхидними. І розумними — цього не відняти. Обоє вмостилися поруч із паном Стояном, на чолі так званого «директорського» столу, дістали звідкись — чи не з кишень, бо ніяких папок Світлана у них не помітила — папери, і діловито зашаруділи ними, слухаючи пояснення пана Стояна. Лана пояснень не слухала. Вона взагалі нічого не чула, їй наче вуха заклало, зате зір працював як годиться, бо вона в усі очі вирячилась на Олеся, вона в буквальному значенні цих слів не могла відірвати від нього погляд, і менеджери, помітивши цю її нічим не прикриту зацікавленість, штовхали одне одного ліктями і огидно хихотіли. А Грицько ще й озвався, не дуже притишуючи голос, із тонким розрахунком на те, що його мова дійде до львівських партерів, але буде сприйнята, як перешіптування із сусідом, і тому добре виховання не дасть їм нічого відповісти:

— Погляньте-но, наша Свєта вже так зголодніла, що на мужиків ось-ось кидатися почне.

Олесь дійсно нічого не відповів — він просто знищив Грицька поглядом, і, насмішкувато здійнявши брови, шепнув щось Романові. Той, в свою чергу, подивився на Григорія ніжно і замріяно, як мисливець, що скучив за полюванням, і, йдучи лісом, із рушницею, уздрів раптом жадану здобич прямо у себе під носом.

— А чи не ви це, — глибокий, гортанний голос Романа не змінився так само, як і його зовнішність, — той самий пан Григорій Горбань, який відмовився надати керівництву «Галичмедсвіту» задокументовані результати клінічних випробувань нового антибіотика, мотивуючи це тим, що… як же то ви сказали? — придурюючись, що забув, замислився радник… тобто комерційний директор, бо Світлана й на мить не повірила, що він здатен хоч щось забути. — О, так, ви сказали, що не хочете ритися в папках, шукаючи для нас оригінали документів, і щоб ми, як нам треба, приїхали, і подивились самі. На папери. Зі Львова. Факс винайшли дарма — я так це зрозумів. От ви вже на клієнтів точно не кидаєтесь. Шануєте свою цноту, пане Григорію?

У пана Стояна вигляд став такий, ніби його облили холодною водою, а Грицько зіщулився, немов шкодливе кошеня, котрого носом натикали у власне ж лайно. Що ж, деякою мірою так воно й було, бо працювати після цього виступу Романа у «Київлікпрепараті» Грицьку лишалось недовго — рівно до кінця наради. Чого Василь Петрович не прощав ніколи і ні за яких умов, так це відвертого нехтування правилами ввічливості, нехлюйського ставлення до своїх обов’язків і дій, наслідки яких ставлять під загрозу благополуччя всієї фірми — а зрив переговорів із «Галичмедсвітом» був би саме таким, незворотним наслідком. Григорій, побілівши, мов широка смуга на його костюмі, судомно засмикав викривленим ротом, проте нічого не сказав. Копання ями ближньому своєму скінчилось так, як завжди, рано чи пізно, кінчаються ці земляні роботи — його присипало землею, а над головою він вже чув тужливі звуки «Реквієму». Його ховали.

Розправившись із Григорієм, Роман повернувся до Василя Петровича, який був попелясто-сірим від усього щойно почутого, і додавши у свій голос ще трохи оксамиту (увага — справжнє диво: оксамит дозовано), проникливо попрохав, інтонаційно забарвлюючи звертання так, що вони і звучали з великої літери:

— Прошу Вас, не думайте, що негідна поведінка Вашого підлеглого відіб’ється якось на нашій подальшій співпраці. Я просто хотів, щоб Ви були в курсі, як тримаються деякі Ваші працівники… це ж обов’язок керівника — бути в курсі таких справ? Крім того, ми перед Вами в боргу — через відсутність пана Яницького Ваш менеджер витратила даремно стільки часу, тому, — Ромко широко розвів руки — так, як, мабуть, роззявляє пащу вже не голодний крокодил, — я переконаний, все владнається до обопільного задоволення.

Якби не Лана і не її марний візит до Львова, розшифрував цю ввічливо подану дипломатичну ноту кмітливий пан Стоян, чхати ми б хотіли на Вас, із Вашими ліками та невротичними співробітниками. Пощастило Вам, що дівча не застало директора. Просто-таки поталанило.

Коли концерт на замовлення було закінчено і від Грицька залишились лише спогади вкупі із мокрим місцем, львівські візитери повернулись нарешті до справ. Почались суперечки про терміни оплати, обсяги поставок, рекламації, вимоги до сертифікатів та інші, тому подібні бізнесові речі, до яких Світлана вперше в житті не дослуховувалась — зазвичай все це її дуже цікавило, та зараз вона була зайнята тим, що милувалась Олексою. Він теж не зводив із неї очей, примудряючись, щоправда, заглядати у свої папери, і щось відповідати пану Стояну, але з тим же успіхом зацікавленість його можна було витлумачити, як природну реакцію чоловіка на вродливу жінку. Він залишався стриманим і спокійним, і це доводило Лану до сказу, бо колись, до зустрічі із ним, стриманість і спокій були написами на її гербі. Ромко ж взагалі дивився кудись крізь Лану — якщо вони і зустрічались в іншому житті, ніякого знаку цього він не подавав.

Світлана аж підстрибувала на стільці, двічі втратила нитку розмови, тричі не відповіла на деякі організаційні питання, що їх ставив директор, і врешті-решт пан Стоян змушений був зробити їй зауваження.

— Не розумію, що це з нею коїться, — вибачальним тоном звернувся він до Олеся. — Лана сьогодні сама не своя. Вона з вашого Львова повернулась якась незнайома, неначе чужинка. А взагалі-то вона дуже зосереджена і уважна.

Пан Яницький відкинувся на спинку стільця, всміхнувся, сплітаючи довгі пальці в «замок» і так подивився на неї, що їй стало зрозуміло — він все пам’ятає, перш ніж він озвався, хвилюючим, мелодійним голосом, який пробудив у ній всі можливі і неможливі, божевільні, п’янкі спогади.

— Що ж, значить, за ту тисячу років, що ми не бачились, вона анітрохи не змінилась.

Василь Петрович так зиркнув на Олеся, ніби хотів сказати: ну ось, тепер у цій кімнаті двоє божевільних замість однієї. Роман поглядав кудись на стелю і тільки що не присвистував, а Лана, спалахнувши, мов дівчинка-шістнадцятка на першому побаченні, низько схилилась над столом. Хвиля чорних, мов воронове крило, кучерів упала їй на щоки, чудернацьким покривалом затуляючи її зніяковілість від чужих очей. Коли нарешті всі контракти було підписано, угоди завірено, зі всіма рукостисканнями було покінчено, Олекса встав і, обігнувши стіл директора, підійшов до столу засідань, до її стільця. Лана підняла голову.

— Пане Яницький?

— Пані Сушко. Ну ось, нарешті ми і зустрілися, — теплі блакитні очі всміхались, в їхніх куточках зібрались веселі «гусячі лапки». — Чи можу я висловити жаль з приводу того, що наша зустріч так затрималась із моєї вини?

— Жаль? О, ні, жалю від вас я не прийму. Ніколи ні про що не жалійте, пане Яницький. Який у цьому сенс?

Олесь схилив голову, погоджуючись, і від цього, такого знайомого руху, серце Лани стиснулось і солодко заскніло. І це його волосся… воно знову падало на високе чоло, розбурхуючи уяву, пробуджуючи спогади про те, як вона відкидала ті непокірні пасма, як, сміючись, торкалась до них вустами… Олесь стояв перед нею, як колись на судилищі — немов чекаючи вироку, знаючи вже, яким він буде, той вирок, і все ще не втрачаючи надії… Лана простягнула руку і легенько торкнулась його долоні. І від її дотику він спалахнув.