Розділ «Глава 23»

— Не було ніякої зради.

— Кохана, я зрадив тебе, — із притиском повторив Олесь. — Я змушений був нести цей хрест через багато життів. Бо зрада — це той єдиний гріх, який не можна відмолити.

— Це дивлячись, як ти молитимешся, — Світлана сказала це і, зніяковівши, відвела очі, бо Олесь хмикнув.

— А як треба?

— Я складу перелік.

Погляд Лани впав на білий автомобіль у внутрішньому дворі «Київлікпрепарату» — здається, це був новенький «Пежо». Незнайомий — бо всі автомобілі своїх колег Лана знала, як свої п’ять пальців. Біля авто, переминаючись з ноги на ногу, певно, від холоду, спиною до вікна, стояла якась жінка у дорогій — се було видно навіть із третього поверху — темно-коричневій дублянці та білій ажурній пуховій хустині. Щось у цій жінці здалось Лані знайомим, щось хвилююче, хороше і важке водночас, нахлинуло на неї неочікуваним, неясним спогадом. Лана повернулась до Олеся:

— Твоя дружина?

— Дружина? То ти вважаєш, я покликав би тебе із собою, маючи жінку? Ти доброї думки про мене! А ти б поїхала зі мною за таких умов?

— Ні за що.

Олексій всміхнувся, кивнув.

— Я так і думав. Це — моя старша сестра. А цей розбишака, — він кивнув на вікно, і Лана, знову поглянувши у двір, побачила, як із машини вистрибує хлопченя років семи, — небіж.

Жінка, немов зачувши слова Олеся, озирнулась, і, безпомилково визначивши, біля якого вікна знаходиться її брат, помахала рукою. Її хустка сповзла, і Лана все згадала без пояснень. Це нагле руде волосся вона впізнала б, мабуть, лиш по самих його відблисках у холодному зимовому сонці. Малий теж підняв вгору личко. Це були Ія та Ярослав.

— Я винна їй різдвяний подарунок, — раптом згадала вона.

— Я не хотів брати Ію, — відказав на те Олесь, — та вона напросилась. Сказала, що бачити мене закоханим — це найкращий подарунок, і саме його вона від тебе чекала. А ще сказала, що має віддати тобі якісь речі і що ти обов’язково повинна мене перевиховати. Як ти думаєш, тобі вдасться?

Лана трохи відхилила голову так, щоб бачити кохане обличчя.

— Боюсь, що ні.

— Але ти візьмешся за це?

— О, неодмінно. Я завжди приймаю виклик.

— Це я пам’ятаю. Одного разу, коли смерть викликала тебе на двобій, ти теж прийняла виклик — і перемогла. Тому й відбулася наша зустріч — тут, сьогодні. Я кохаю тебе.

— Олесю, а ти не думав, що насправді нічого про мене не знаєш? Так само, як і я про тебе?