Розділ «Глава 23»

— Можна вас на кілька слів? — рівним голосом попрохав він, вказуючи очима на двері. І тут — не знати, яке божевілля оволоділо нею, чи, навпаки, до неї повернувся розум, бо вона усміхнулась, чисто, прозоро, подивилась на нього і спокійно одповіла:

— Кажи мені «ти», Олесю. Так буде краще.

— Маленька… моя дівчинко… росинка моя, — він згріб її у ведмежі обійми, і перелякані менеджери вкупі із паном Стояном просто таки заціпеніли, на те споглядаючи, і лише Роман, незворушний мов танк, так само дивився собі на стелю — він навіть із місця не рушив.

— То ви що, — до пана Стояна кінець кінцем повернувся дар мови, — все-таки бачились раніше?

— Раніше? — Лана насупила брови, замислившись. — Не знаю. Можливо, вічність тому. Не в цей приїзд до Львова, не турбуйтесь, я вас не обманюю, Василю Петровичу.

— По-моєму, — зауважив директор, вочевидь, загубивши всяку надію зрозуміти, що коїться з його улюбленицею, — де і коли б ви не зустрічались, познайомитись ви встигли доволі близько.

— Не так близько, як мені хотілося б, — Олесь вхопив її за руку і потягнув у коридор — вона не пручалася. Зупинившись біля високого, на пів стіни, вікна, що виходило у внутрішній дворик, він знову притиснув її до себе — так міцно, що їй важко було дихати, і прошепотів, ледь торкаючись губами її волосся:

— В той день я поїхав шукати тебе.

— Я знаю. Побачення в Самаррі, правда ж?

— Так, тільки замість смерті — любов. І де ми зустрілися?

— В іншому житті.

— Ти пам’ятаєш?

— Любий… звичайно. Ти був там королем.

— То так мені вже на роду приписано.

Лана тихенько засміялась, відчуваючи, як від щастя тремтять руки, а голос зривається, і темніє в очах. Знепритомніти від надлишку почуттів… ефектно впасти в надійні обійми коханого… чорт забирай, а в цьому щось є. Треба спробувати.

— Одну хвилиночку, — за спиною Олеся виник Роман. — Я не затримаю довго твою королеву, мій друже.

Олекса слухняно відступив, а Ромко, звертаючись безпосередньо до Лани, продовжив:

— З тих пір, як він лазив бозна-де три доби, він повернувся сам не свій. Враження було таке, ніби він щось втратив. А коли ми їхали сюди, він марив вами всю дорогу зі Львова до Києва. Дев’ять годин! Називав вас своєю королевою і зітхав так шумно, що в авто дах зривало від висхідних повітряних потоків. Мене він так просто дістав, я боявся навіть його за кермо пускати, — Роман театрально потер дійсно втомлені, запалені очі. — Та тепер я бачу, що через вас варто було зітхати. І трохи постраждати теж не гріх.

— Не розумію, чому ми раніше були ворогами. Ти чудова людина, раднику.

Роман не здивувався цій заяві, яка у вустах незнайомої жінки прозвучала б, щонайменше, дивно — він просто відступив на крок, оглядів Лану так, ніби вони зустрілись після довгої розлуки — хоча… чи доречне тут «ніби»? — і стиха проказав: