Розділ «Глава 18»

— Ні? А я думала… сподівалась — для цього.

— Мені дуже прикро, кохана, — мовив Олесь так щиросердно, що вона й на мить не засумнівалась — йому дійсно прикро. Дуже прикро, — та ти не дружина мені. Я тільки… тут маю хатинку — я сам її звів, ось оцими руками. І я так хотів просто побути з тобою — без чужих очей, що, здається, бачать крізь стіни, без осуду громади… лише ти і я.

— І як тобі лісовик тут дозволив будуватися? Ти ж казав мені, що в Чорному лісі не можна рубати дерев.

— Не можна, — підтвердив король. — Та моя хата не дерев’яна — вона кам’яна. Я кожну брилу обтесував сам, і сам складав цю хатинку докупи, тож дерев’яні в ній двері та палі, і ті із привізної деревини. І не хвилюйся, нас не потурбують. Про цей будинок не знає ніхто.

О Боже, який він наївний! Не знає ніхто! І так упевнено мовить! Я ніколи не була в покоях Світозара, та переконана, що там, на стіні, прямо в нього над ліжком, висить така точна мапа Чорного лісу, що й мавкам не снилась, а на ній хрестиком відзначена Хата Олеся, Про Яку Ніхто Не Знає.

Хатина — чи, швидше, будиночок — стояв під розлогим дубом на невисоких дерев’яних палях, і був невеличким, складеним із сірих кам’яних брил, із двома віконцями та дверима, до яких вели дерев’яні ж сходи. Тут не було передпокою — відразу кімната, простора та світла, із шкурою тигра, недбало кинутою на підлогу, невеличким столом і двома стільцями. На столі стояв глечик із водою і два глиняних кухлі. Ложа в кімнаті не було.

— Де ти це дістав? — показуючи на тигрову шкуру, зацікавлено спитала Лана. Шкура, за її спостереженням, до того, як її здерли, належала якомусь тигру-велетню, бо покривала собою майже всю підлогу. Олесь знизав плечима.

— Купці привезли — я купив. Хотів би сказати, що вполював звіра, та не вмію брехати. Не водяться в нас ці смугасті. А що?

— А те, — торкаючись оголеного передпліччя короля, на якому враз, скорочуючись, заграли м’язи, зізналась вона, — що я все життя мріяла довідатись, як воно — кохатись на тигрячій шкурі? Не знаєш нікого, хто б допоміг мені це з’ясувати?

Одного такого Олесь, безперечно, знав. Забувши про все і відкинувши сором, Світлана роздягнулась сама, жестом зупинивши коханого, коли він так ґречно хотів їй допомогти. Чомусь їй хотілось, щоб він допоки не рухався, щоб так і стояв, блідий, наче в’язень, що довго не бачив сонячного світла, і нерухомий, як камінь… і тільки щоб очі палали, як зараз — жагою, коханням і пристрастю безсонних ночей. І він так і стояв, аж доки не впала на тигрячу шкуру натільна сорочка Лани, а потім обійняв свою кохану, і одягнув її в поцілунки — всю, з голови до ніг, загорнув її в палке марево стогонів та безтямних зізнань, в палюче, уривчасте шепотіння: я кохаю тебе… кохаю… кохаю тебе… І перекинутий світ, що сонячним зайчиком грав на атласній шкірі Олеся, сліпив їй очі — вона розкривала їх широко, безумно, і теж шепотіла щось розтерзаними вустами: о, мій володарю, королю мій. А коли блакитні небеса його очей заступили їй світло, і її несамовитий крик луною рознісся по лісу, у двері постукали. Лана, навіть не намагаючись вивільнитись з обіймів Олеся, зітхнула; поцілувала його шовковисте волосся, очі, і мовила:

— Йди, відчиняй. Це по твою душу.

Король підвівся, дуже неохоче, натягнув штани, зачекав, доки Лана вбереться в сорочку.

— Не уявляю, хто це може бути.

Усмішка на вустах Лани була сумною, мов місяць на беззоряному небі.

— Хтось із тих, кому нічого не відомо про твою хатину.

Олесь рвучко розчахнув двері — на порозі стояв Роман.

Це Лану зовсім не здивувало, а ось що дійсно шокувало, чи, вірніше сказати, стривожило її, то це вигляд радника — напівбожевільний. Темно-сірі очі здавалися чорними, як земля після дощу, піт струменів із чола — видно було, Роман мчав сюди щосили. На Лану радник і не глянув, а його зблідлі губи ледь ворушилися, коли він промовив, знехтувавши офіційним «мій пане» — і вже по цьому Світлана відчула, що приніс він погані вісті.

— Біда, Олесю. Світозар скликає Раду Старійшин на суд.