Розділ «Глава 18»

— Таки нове. Цілком нове для мене. Коханий мій.

— Почуте від тебе це — варте життя. Скажи іще…

— Єдиний…

— Ні, не так. Ще… це слово.

— Коханий. Я кохаю тебе.

— Ти все-таки наважилась… чому?

— Бо хочу, щоб ти це чув.

Щоб знав це. Щоб пам’ятав, навіть коли мене тут не буде… коли я піду. Олесю…

Він забрав її пальці в свої, і схилився над нею так низько, що Лана бачила гру темніших і світліших пасем його волосся, ловила дух трав, який завжди так хвилював її, і вираз коханих очей — просвітлений, жадаючий забуття теж не став для неї незбагненним. Він теж знає, що розлука неминуча — сяйнула їй думка і вона, якось по-новому, гостріше відчувши його біль, його прагнення до вибору, якого він не має, ба, не має навіть права на прагнення, раптом так палко захотіла його втішити, що збагнула навіть той вираз, значення якого вічно вислизало від її розуміння — хочеться до смерті.

— Олесю, — прошепотіла вона, обводячи пальцями абрис його вуст, — якщо ти нічого не маєш проти жінки, натертої козиним жиром, я могла б показати тобі дещо цікаве.

— І чим саме ти змогла б зацікавити мене, чужинко? — підколов він, включаючись у гру. — Щось новеньке, чого я не знаю?

— Ти знаєш більше, ніж я здатна витримати. Але… — Лана підвела руку так, щоб у промінні згасаючого сонця, яке люб’язно зазирало кожного вечора у її вікно перед тим, як зайти за небосхил, перстень на її руці блиснув гострими, пронизливим металевим відблиском. І Олесь зрозумів.

— Ти впевнена, що хочеш цього?

— Я хочу всього — від тебе.

Хочу всього тебе.

— В дитинстві, — мовив король, скидаючи кептар, прикрашений аплікацією із червоного сап’яну, і, беручись за край сорочки, — я терпіти не міг козиний жир. Те, як він блищить на шкірі, і запах… сморід… це просто жах!

— Я тебе не звинувачую, — театрально зітхнула Лана.

— Як добре, що я давно виріс.

Лікар Юр мав рацію — нічого страшного, подумала потім Світлана. До Балу Великого Врожаю вона цілком видужала і була, як нова копійка — король особисто прослідкував за цим. Він слідкував за цим цілих три дні, бо до початку свята не покидав її покоїв.

— Та ворушіться ж! — нетерпляче пританцьовуючи на місці, прикрикнула Зоряна на двох покоївок, які із вправністю сонних мух защипували на Лані бежеве оксамитове корзно. — Ну що за дівки, кара на мою голову! У них руки правильно стають, лиш коли треба хлопа обійняти, — поскаржилась вона Світлані. Та у відповідь тільки повела плечем. Із незрозумілих причин Зоряна хвилювалась за неї більше, ніж вона — сама за себе.