Розділ «Глава 18»

— Відчуваю. Серце, яке любить, не помиляється.

Що вона могла сказати йому? Що заперечити?

Запевнити, що не сумнівається у його коханні? Але ж вона сумнівалась. Сумнівалася в усьому, що коїлося з нею тут, сумнівалась щомиті, і краяла серце тими ваганнями — собі і йому. Похнюпившись, Лана подалась на той берег.

Олесь спустився до Змійки. Світало. Сутінки сірішали, так, наче чорнило хтось розбавив молоком, переможне рожевувате світіння розливалось по безхмарному небу без перешкод; Лана зупинилась і споглядала на те, як Олесь підносить руки до вранішньої зорі, що народжується. Не було ані Ради Старійшин, готової прийняти його клятву, ані дружки у Лани, та й клятви не буде — була вже. Світлана це знала, та мить, коли її король, здійнявши руки до небес, благає Світло — і вона знала це так добре, ніби стояла поруч із ним і все чула — захистити кохану від лиха, — застигла у її пам’яті, немов світлина.

Нарешті Олесь зняв сорочку і пірнув. Нестерпно довгу хвилину Лана спостерігала за річковою гладдю, молячись Богу, Світлу і всьому, що має силу, щоб із королем усе було гаразд. І коли він кінець кінцем випірнув, коли вона побачила змокрілу русяву голову над невеличкими хвилями Змійки, Лані аж віддих перехопило судомою полегшення. Вона кинулась до води по вогкому піску, на ходу розмотуючи довгі шворки запаски — єдине, чим вона могла придумати витерти його. Мотузяні шворки не піддавались, боляче впиваючись у пальці, та вона не помічала того, в нестямному прагненні хоч якось полегшити стан Олекси — вода ж бо крижана! А він, сміючись, вибрався на берег, і відвів її руку із запаскою.

— Священне полотно для обтирання — я зворушений!

Та в цьому немає жодної потреби.

Хай йому грець, вона зовсім забула! Світлана зніяковіла, відступивши — щось таке казала годувальниця про її вбрання, що кожний символ, вишитий на ньому, магічний, а разом воно не що інше, як ритуальна одежа, щось подібне до ризи священика. Та не встигла вона оголосити, що їй чхати на одяг, коли мерзне її коханий, як Олекса став висихати. З ним діялось те ж саме, що свого часу з Романом — вода просто випаровувалася з його шкіри, волосся міняло темний, змокрілий відтінок на золотаво-русяві переливи, навіть ногавиці, котрі він не зняв, якось висохли за одну мить.

— Так швидко? — чи то питаючи, чи стверджуючи, прошепотіла Лана і, нічого більше не кажучи, поцілувала Олеся. Якусь хвилину вони просто тримали одне одного в обіймах із приреченістю душ, яким не судилось ані щастя, ані іншої опори в цьому світі, а потім узялися за руки і повільно рушили до Чорного лісу.

А він справді чорний, цей ліс, здивувалася Лана, ступивши на узлісся. Чорні стовбури дерев, чорне гілля, навіть листя на гілляччі — й те чорне. Стежка, що, звиваючись, мов кучері Лани, бігла в полі серед високої трави, зненацька зникла; далі, углиб лісу вони з Олесем йшли вже просто між дерев. Десь стривожено ухав сич; було чути кування зозулі; а ще Лану вразили квіти. Білосніжні й рожеві, схожі на магнолії, вони звисали ледь не до землі, гойдаючись на кінчиках найтонших гілочок, та що се були за квіти і чому вони цвіли у вересні, коли все плодоносить, вона не знала. Одна із квіток торкнулась її голови, коли Лана проходила під деревом, і аромат, п’янкий, вишуканий, як парфуми, вдарив їй у ніздрі.

— Як пахне…

Це були перші слова, які вона вимовила в лісі, і Олесь відгукнувся:

— Це мавчине дерево, Лано. Квітне, доки в світі лишається хоч одна пара закоханих сердець.

— Тобто — завжди?

— Тобто завжди.

— Навіть узимку?

— Так, навіть взимку. Бо та зима, що інколи торкається залюблених сердець, може настати будь-якої пори року.

— А ти не боїшся, мій любий, що ми не знайдемо ту зачаровану галявину?

Олесь зупинився, здивований.

— Ні. Я ж не для цього привів тебе сюди.