Розділ «Глава 18»

Що з нею таке — цього Лана й сама не знала. Який такий напад незвичайної сором’язливості відвідав її, вона не змогла б пояснити, та, замість того, щоб послухатись, вона ще міцніше стягнула пальцями комірець. Олесь підійшов до ліжка, сів на край, як сиділа вона свого часу біля нього, і тихо, із невимовною ніжністю в голосі промовив:

— Як дивно, правда ж, моє серце? Тепер ми помінялись місцями. Я хочу допомогти тобі, а ти мені не довіряєш. Я свого часу довірився тобі беззастережно, хоч був вразливим — куди вразливішим, ніж зараз ти, бо ти ж при пам’яті. Чого ти боїшся? Це не боляче.

Не зводячи з нього очей, Лана повільно стягнула сорочку: Не боляче. Хто це сказав? Ще й як боляче, бо кожен рух, кожен дотик цих чуттєвих, довгих пальців є мов тавро, і водночас нагадування про те, що скоро, дуже скоро вона втратить Олеся. Втратить свого володаря… Лана заплющила очі і лежала, затамувавши віддих, в горлі живим клубком пульсували ридання. А чи належав він їй колись насправді, її король, її Олесь, чи все це їй примарилось, як і країна, якої не знайдеш на жодній мапі, як не шукай.

— Ну, ось і все, — із цими словами Олекса натягнув їй покривало аж до підборіддя, і саме вчасно, бо в ту мить, коли він нахилився, щоб поцілувати її, у спальню без натяку на запрошення завалила ціла делегація краян чоловічої статі, очолювана Світозаром, і з голодною цікавістю спрямувала свої погляди в бік Ланиного ложа.

— Якого… що ви тут робите, усі? — король підскочив. — Хто вам дозволив увійти? Як ви насмілились? Ану всі геть — негайно!

Світозар мовчав — його довгі білі вуса оторочували скорботний рот і спускалися ледь не до грудей, мов ікла ображеного в кращих почуттях моржа. Чомусь саме моржа і нагадав він Лані в цю мить — старого, зморшкуватого, такого ніби неповороткого на суші, і такого зграбного, спритного у воді — у своїй стихії. Дивлячись зараз у ці блакитні, вже трохи збляклі від віку очі, Лана зрозуміла з чіткістю, котра чомусь вислизала від неї раніше — вона придбала собі ворога, та не простого, а смертельного, який буде битись до переможного кінця.

Решта краян, переминаючись із ноги на ногу, теж мовчала, ніяковіючи, і скидалась на гурт розлючених плюшевих ведмежаток. Та не встигла вона посміхнутись про себе цій аналогії, як хтось із середини — легше ж виступати, лишаючись невидимим, гукнув:

— Якщо вона чаклунка, мій володарю, нехай вилікує себе сама!

Якусь мить панувала тиша, потім озвався Олесь.

— Вона так би і вчинила, неодмінно. Та для цього їй треба звестися і приготувати чаклунське зілля, а хіба вона годна?

Юрба цих милих двометрових немовлят слухняно закивала на знак згоди і, задкуючи, залишила покої. В дверях затримався лише Світозар — точніше кажучи, завмер, мов кобра перед стрибком, даючи зрозуміти, що його це пояснення, без сумніву, блискуче, не задовольнило. І він не задкував — просто крутнувся на своїх підборах і зник так хутко, наче його й не було. Олесь же, взявши з табурета кубок із питвом, принесений Зоряною, підніс його до вуст, і прошепотів:

— Пий. Потроху. Ось так, добре. Затримуй воду в роті, щоб зволожити язик і піднебіння, так ти швидше вгамуєш спрагу. Чудово, розумна дівчинка. Юр сказав, що в тебе жар. Ти впевнена, що це… що ця хвороба не така, як в мене?

— Цілком. Це все серпневі ночі.

— Які?

— Та ті, що в Рутенії звуться «врожайниковими». Вони вже прохолодні, мій пане. Особливо там, в полі, біля Змійки.

— Та ти ж ніколи не жалілася! Чому?

— Бо було не до того. А ти блискуче впорався, Олесю, — маючи на увазі вигнання незваних гостей, мовила вона.

— Вважаєш? Дякую. Щось мусив же робити, коли вони зайшли сюди! У мене аж мову відняло!

— А по тобі й не скажеш. «Вона не може встати»… Ну, це ж треба! Залізна відмазка, мій королю. Коханий мій.

— Знову нове слово? — Олесь хмикнув і тут до нього дійшло. — Що ти… що ти сказала?