Розділ «Глава 18»

— Он як? А він?

— Він був удівцем, а тільки той може стати жерцем Світла, хто не має дружини. Свій вибір Світозар зробив.

Не встигла Лана обдумати це повідомлення, як парадні двері в залу розчахнулися, обабіч них стали вартові, добре їй знайомі — Влас і Парфен, а за хвилину увійшов Олесь. Він йшов під руку зі своєю королевою, а Лана, хоч і мала бути готовою до його ефектної появи, все ж не стрималась й охнула, за що негайно була нагороджена розлюченим шипінням Світозара. Та що їй було те шипіння, і що їй було все на світі, коли вона вперше усвідомила, що бачить дійсно короля?

На нижню, шовкову сорочку салатового кольору, довжиною до колін, Олесь вдягнув верхню, атласну, що сягала середини стегон, густо-зелену, із аплікаціями червоно-золотих парчевих кіл, а в них квітки, подібні до розкритої чаші тюльпана з чотирма вінчиками. Його корзно було густо-червоним, аж винним, орнаментованим по краях золотими півниками — це Лана розгледіла, коли він пройшов повз неї, усміхаючись — і защіпалося на правому плечі мідною фібулою. Чоботи без підборів зі шкіри кремового кольору сягали колін, на ногах були чи то рейтузи, чи то ногавиці, із тонкої, теж салатового кольору шерсті… здається, шерсті, оце вона вже не роздивилась точно; зате помітила, що вони обтягували гомілки короля, мов друга шкіра і се виглядало сексуально. І, звичайно, корона — на цей раз золотий, не срібний обруч, але так само простий, гладенький, без візерунків, з одним камінцем — чистою і прозорою скам’янілою сльозою гір. А королева… вона була вся у блакитному. І в золоті. І без Зоряниних пояснень, які вірна подруга послужливо шепотіла на вухо, Лана зрозуміла — це кольори неба і сонця. Блідо-блакитна нижня шовкова сорочка, до п’ят; розшита чудернацькими золотими квітами, насичено-блакитна верхня, довжиною до колін, чимось схожа на халат; оксамитове корзно кольору індиґо, черевички, сині, як волошки, і золото — у вухах, на шиї, на голові… Сяючи, як новорічна ялинка, Ія прослідувала разом із чоловіком до трону і відступила, чекаючи, доки він сяде, потім стала біля трону, праворуч. Олекса підняв руку — запанувала тиша. Всі слухали вітання короля.

— Шановні гості, вітаю всіх на Осінньому Балу Достатку. Щедре, життєдайне Світло послало нам цього року добрий врожай; та не було б його, і не було б нічого без тих натруджених, мозолястих рук, які орали землю, сіяли хліб та зжинали його. І доки світитиме з небес відроджене чистою душею сонце, доти наша вдячність і наша щира шана будуть із тими, хто зростив для нас цей урожай.

Далі була доповідь Світозара — до неї Лана не дослуховувалась, вона тішила свої очі спогляданням короля, і потай раділа, що й Олесь не втримується, щоб час від часу, хоч нищечком, кинути на неї теплий погляд. Втім, не одна вона те помічала — голова Ради Старійшин разом зі своїми вусами хмурнів усе сильніше, зважаючи на той обмін ніжними позирками. А коли король, вислухавши Світозара, дав знак починати розваги, і посередині зали, як з-під землі, з’явилися музики — скрипки, цимбали та бубни — Лана опинилась мов у центрі дивовижного вихору, що закрутив її, і поніс, безвільну, під запалювальні звуки музики — такої, що й мертвого на ноги підніме! Вона й не відала, що вміє так танцювати — ніжки в сап’янових черевичках хвацько відбивали ритм, змінюючи одна одну так швидко, що їй годі було за цим угледіти, і довелось просто покластися на природне почуття ритму — і воно її не зрадило. Щоб, бува, не впасти, Світлана підхопила поділ сукні разом із сорочкою; може, вона відкрила забагато, бо всі, хто стояв уздовж стіни, не беручи участі в танцях, негайно зайняли себе тим, що витріщились на її ноги, та їй було байдуже до того, їй було весело — просто весело, радісно, так, що в грудях аж завмирало, немов вона повернулася в дитинство і мчала на каруселі, свято вірячи, що її коник біжить сам по собі… Танці продовжувались десь з півгодини — так їй, принаймні, здалося, і як же вона зчудувалась, коли, піднявши голову до стрілчастого вікна, помітила, що надворі вже панує ніч. Лана вибилась із сил, її волосся, нічим не перехоплене, металося в повітрі, мов крила чорного птаха, щічки розчервонілись, а губи волого виблискували від того, що вона раз у раз проводила по них язичком. Буйні веселощі вщухли зненацька, мабуть, теж за знаком короля, і челядинці з тацями, заставленими чашами, заходились обносити гостей. Світлані дуже хотілось пити — вона взяла одну чашу, срібну, таку важку, що ледь втримала її обома руками, і піднесла до вуст. Це був мед, легкий, хмільний напій, солодкий, мов цілунки Олеся, із відчутним смаком полуниці та вишні. Вона не подужала й половини, повернула чашу на місце, пошукала очима Зоряну, але подруга туркотіла з Ромком, як закохана голубиця, і Лана не наважилась турбувати її. Олесь… тобто король — зараз їй було легше думати про нього, як про володаря — слухав королеву, яка, трохи схиливши породисту, увінчану зубчатою масивною короною, голову, щось шепотіла йому на вухо. Світлана почувалася самотньо, пропасні веселощі, які охопили її під час танців, випарувались, їй стало зимно, не зважаючи на загорнуті у важкий оксамит плечі. І вже коли вона готова була вислизнути із зали, зважаючи подумки, як зробити це непомітно, хтось заспівав. Лана спочатку вклякла на місці, потім озирнулась — Роман. Його голос, напрочуд сильний та глибокий, заметався по залі, натикаючись на стіни, відлунюючись від них, а пісня, чарівна і чиста, звучала одою непереможній силі кохання. Мабуть, ця пісня і затримала її, а далі ноги немов угрузли в підлогу, так, наче замість мармуру вона стояла на глевкій від дощу глині. Вона не могла піти, доки Роман не закінчить, а коли він закінчив, озвався Світозар.

— Може, чужинка нам щось заспіває? — із нищівною глузливістю спитався він. — Якщо вміє, звичайно. Чи вона тільки й уміє, що зваблювати чужих чоловіків?

Олесь схопився з місця, та не встиг нічого на це одповісти, бо Лана, звернувши на голову Ради Старійшин свої чисті, сріблясті очі, сказала:

— Не тільки. Ще я вмію рятувати життя королям і не розраховувати на людську вдячність.

Світозар знітився, Олекса опустився на трон, і хоч жовна все ще грали на його вилицях — Лана бачила це навіть звідти, де стояла, вуста все ж склались у схвальну посмішку. Її відповідь несподівано потішила і королеву — золоті очі спалахнули від задоволення; на батька Ія підкреслено не дивилась. А Лана перевела дух і заспівала. Її голос не був таким уже сильним чи дзвінким, але в цій дивовижній залі звучав, немов прекрасне оперне сопрано, а слова, що йшли від серця, не могли не зворушити.

Колише вітер жовті зорі,

Немов ліхтарні налива…

А ночі теплі та прозорі —

І ніжні — як твої слова.

Я зваблена безсмертям ритму;

Чи сміх у ньому, чи журба,

І я тобі творю молитву,

Бо я — раба. Твоя раба.

Ти є кохання. Дуже легко

Втонути в любих сих очах,