Розділ «New homo sapiens»

Незнайомець спокійно сидів і дивився на неї, усім своїм виглядом наче наказував: «Виходь з води! Ану виходь!» Раптом дівчина, занурена по шию у воду, хитро всміхнулася й пірнула. Юнак зірвався на рівні ноги, уважно приглядаючись до плеса. Нарешті його очі вихопили у глибині білизну дівочого тіла, що віддалялось униз за течією.

Він побіг берегом. Коли Майя випірнула, щоб ковтнути повітря, зухвалець засміявся просто у неї над головою. Дівчина сердито глипнула на нього, відкидаючи мокрі пасма, що позалазили на очі, і раптом сама розреготалася. «А він зовсім не страшний, цей гардік», — подумала Майя, з-під лоба дивлячись на юнака.

— Принеси мій одяг! — промовила вона.

— Я тебе вже бачив без нього, — з дивним акцентом відгукнувся хлопець, усміхнувшись кутиками губ і безсоромно розглядаючи дівчину.

— Бачив, то й хай, — якомога байдужіше сказала Майя, стенувши плечима, — але мені треба повертатися, я не можу йти гола.

— Зараз!

Хлопець метнувся в хащі та повернувся із одежиною. Поклав її на траву і гукнув:

— Як сонце сяде, я прийду сюди, до старої верби, — він вказав правицею на велетенське дерево, що полоскало віти у річці. — Буду тебе чекати!

Майя не встигла нічого відповісти. Юнак у два стрибки опинився на похиленому стовбурі, стрибнув згори у воду і за кілька секунд його бронзова спина, мигнувши у кущах протилежного берега, щезла.

«Нахаба», — без запалу і чомусь із усмішкою пробурмотіла дівчина. Убравшись, Майя пішла второваною стежкою до поселення.

Її проводжав погляд уже знайомих очей, власника котрих надійно ховало зелене плетиво віття. Коли дівчина щезла з виду, Ігор побрів геть, згадавши: «Брати чекають». Був геть не схожий на братів, русявих струнких легінів — Ахмета і Сема. Вдався кремезним, нижчим від них на півголови, смаглявим, із темними, мов ніч, очима і чорною кучмою волосся, як у дідуся Раджахата. А брати радше подібні до діда Тараса. Своїх батьків Ігор не пам'ятав: тато загинув на полюванні ще до його народження. Мама, народивши його, відразу померла після пологів. Тож схожість він вишукував поміж попереднього покоління предків. Обидві бабусі: Дара і Лариса — були світлоокими та білошкірими. Лише Раджахат мав темні, мов ягоди терну, очі, кремезну тілобудову та бронзову шкіру. Ніхто би не назвав старших братів кволими, однак поруч із молодшим Ігорем вони виглядали двома легкоатлетами біля боксера.

Як же переконати Сема і Ахмета залишитися у цій місцині ще на день-два? Дід наказав повертатися не пізніше ніж за тиждень. Завтра вранці мине п’ять діб відтоді, як вони покинули селище, тому доведеться вирушати саме наступного дня опівдні. Ані Сем, ані Ахмет, зрештою, Ігор теж, не наважаться без поважної причини запізнитися. Тараса слухалися всі. Але ця дівчина...

Стара Кріста несхвально глянула на пустотливе личко своєї онуки. Майя вклонилася, виказуючи повагу, але очі малої збиточниці сміялися, вуста самі собою розквітали усмішкою. Висока, пряма, мов жердина, баба крокувала далі. Вона любила онуку, хоча ніколи не демонструвала почуттів. Легковажність дівчини трохи дратувала пророчицю, однак вона потай пишалася онукою-розумницею. Майя у свої чотирнадцять заслуговувала на повагу, бо люди постійно зверталися до неї, як до вправної знахарки, по допомогу.

Баба, коли Майя дорослішала, не раз бурчала на малу, котра годинами вешталася луками та пущею, визбируючи трави, ягоди. Мала все щось вишукувала. Дитина мала гостре око, а її спостереження за рослинами, сидіння тижнями за товстезними медичними фоліантами невдовзі принесли неочікувані, але такі потрібні людям плоди. Майя зрощувала поламані кістки, варила іноді пахучі, іноді жахливо смердючі відвари, котрі ставили на ноги недужих. Тому Кріста припинила нарікати на її неробство.

Онука і їй допомогла. Старість, підступаючи до Крісти, вразила її хребет. Хоча пророчиця боролася, але настав ранок, коли вона не змогла піднятись із тапчана, щоб піти у свій храм. Кілька тижнів Майя лікувала бабу мазями, водночас майструючи щось дивне в кутку оселі.

Коли Кріста вперше побачила свій корсет, виготовлений умілими руцями онуки, вона перелякалася. Але, скрегочучи зубами від болю, таки дала себе закувати в оте одоробло. Зі здивуванням баба відчувала, як день за днем біль тупішає і відступає. Сидіти вона не могла, але Майя повернула їй можливість ходити. Такою щасливою Кріста, мабуть, не була ніколи, адже онука не лише підняла її на ноги, але й позбавила від мук.

Прямуючи до храму, за якусь хвилину баба вже забула про Майю, котра випадково трапилась їй дорогою; вуста старої шепотіли: «Господи мій! Я давно Тебе не чую, прости гріхи мені! Чому Ти мене покинув? Завтра урочиста служба. Що я маю казати своїм людям?!»

Рой уже не мав потреби розмовляти зі старою. І якби був людиною, то вкотре почувши нарікання пророчиці, у відповідь лише іронічно усміхнувся б. Бо знав, що наступного дня Кріста не зможе звернутися до свого племені. На світанні три жриці, котрі прийдуть виряджати пророчицю в святкове вбрання, знайдуть її тіло уже захололим. Зрештою, невдовзі смерть прибере і ворога цієї генички... Тарас усього на кілька місяців переживе її. Геничка і діпр своє зробили, тепер майбутнє будуватимуть їхні нащадки.

Якщо би Рой залишався людиною, то він обов'язково посміхнувся б своїм думкам: «Ігор і Майя. Ромео та Джульєтта. Монтеккі й Капулетті. Нема нічого нового на світі, га, дядьку Шекспіре?»