Розділ «V»

Лев злегка розвів руки, мовляв, таки відомий.

— Зізнаюся, приємно вражений цим, — мовив Джафар. — Отож навіть вдячний правителю Ногаю, який умовив мене змінити намічену дорогу і відвідати твої, князю, володіння.

— Ногаю? — здивувався Лев.

— Саме так. Беклярбек Ногай привітно зустрів мене у своєму місті на Дунаї і просив передати тобі оці дари, — кивнув Джафар на другу скриню. — Крім того, він написав тобі послання.

З цими словами купець вийняв з-під каптана згорнутий сувій і подав князю. Лев розгорнув його і, побачивши монгольські закарлючки, відклав убік.

— Потім перекладуть, — сказав він. — А зараз... Чи можу я запропонувати шановному гостю розділити зі мною трапезу? Я, правда, знаю, що ваша віра забороняє вам споживати вино і свинину...

Джафар усміхнувся.

— Звичайно, ми хвалимо Аллаха — нехай буде благословенне ім’я Його! — й обмеження у їжі — не головне, якщо це не стосується священного посту. Але зараз лише одинадцяте шаабана, до священного місяця рамадан іще дві декади, і якщо ти стверджуєш, що вина і свинини не буде, то я із задоволенням пристану на пропозицію.

Лев привітно усміхнувся.

— Тоді запрошую до столу.

У сусідній кімнаті на столі вже чекала наперед приготовлена їжа. Окинувши поглядом наїдки, Джафар не побачив вина, зате було багато м’ясива. Помітивши його погляд, Лев заспокоїв:

— Це оленина.

За столом розмова продовжилася. Князя цікавило все: і те, звідки прибув Джафар, і якою була торгівля.

— Сам я народився у Багдаді, але жив там недовго, — розповідав Джафар. — Мій батько також був купцем і більшу частину життя провів за межами міста. Я й народився тоді, коли батька не було вдома. Вже малим він брав мене із собою, тому цю справу я знав змалечку. Цього разу вирішив піти у північні землі, хоч це й дуже ризиковано.

— Чому? — поцікавився князь.

— Мій шлях лежав через землі Улус-Джучі, а теперішній правитель уже давно воює з султаном Єгипту. За таких обставин з’ясовувати, звідки ти — з Багдада чи з Іскандерії, — ніхто не буде, але ярлик, отриманий мною у тамтешнього правителя, уберіг мене від усіляких халеп. Торгуємо ми здебільшого сукном; воно принаймні не псується. Отож ми прибули у гирло Дунаю і вже хотіли сісти на венеційський корабель, як нас наполегливо запросив до себе правитель Ногай.

Князь Лев уважно слухав.

— Хто він такий? І звідки об’явився на Дунаї?

— Один із нащадків Чингісхана, здається, його правнук. Йому ще немає й сорока років, але він уже за наказом хана Берке воював з Хулагуїдами на Кавказі. Спочатку його походи мали успіх, він отримав перемогу в битві на річці Терек, але зрештою Ногай зазнав невдачі. В одному бою списом йому вибили око. Після поразки Берке, ображений на нього, вислав Ногая у Дике Поле. Туди ж переселив вірний йому народ аланів. Нехай не вводить тебе, князю, в оману та обставина, що беклярібек перебуває в опалі. Берке успішно прибрали його ж піддані. Нині у заснованому ним місті Сарай-Берке править Менгу-Тимур, але і він не балує Ногая своєю увагою. А тому так і треба. Отож йому підпорядковані всі землі на північ від моря. І вони межують із твоїми, князю.

— І що хоче темник? — князь Лев назвав Ногая руським титулом.