Розділ «XXVIII»

— Вона захищена ярликом хана Менгу-Тимура, і як би я не бажав вам допомогти, я не зможу не коритися наказам великого хана.

— І що ж нам робити? — Розчаруванню тевтонців не було меж.

— Боюся, що не зможу допомогти вам. Приймаючи Бакоту, я спробував піднятися на гору до монастиря, щоб дізнатися про стан справ, але тутешній ігумен не пустив мене, пославшись на вищезгаданий ярлик. Я виявився безсилий.

— Але ми не можемо з’явитися перед Гросмейстером, не виконавши його наказу! — мовив комтур.

— Спробуйте пояснити йому. Гадаю, така людина, як Гросмейстер, мудрістю якої захоплюються навіть вороги, із розумінням поставиться до вашого роз’яснення.

— Напевне, — німецькою мовою сказав Ульріх і вже по-латині продовжив: — Доведеться справді залишити цю затію...

Хоч тевтонець і сказав ці слова переконливим тоном, Карл Руерг, однак, не повірив йому.

Уже вночі, лежачи в ліжку, шевалье роздумував над почутим. Із сказаного тевтонцем він зрозумів дві речі. І обидві були неприємні для нього. Перше. Тевтонці, як і він, як і Тугар, полюють за пектораллю первосвященика. І друге, найважливіше. Німців десять. А він один. І Тугар один. Та ще Неждан, який заприсягся зробити все, щоб реліквія не дісталася нікому. Навіть якщо вони об’єднаються, їх буде троє проти десятьох. Не надто сприятливе співвідношення, як на те пішло!

Руерг заклав руки за голову. А чи варто взагалі щось робити? Невже тевтонці ризикнуть силою роздобути реліквію? Це ж безглуздо! Тут, на кордоні Русі й Орди, де можна нарватися і на тих, і на тих? З іншого боку, госпітальєр Руерг знав, що сміливість тевтонців часто межує з безглуздістю, а іноді й переходить межу, тому не можна виключати і цю можливість.

Руерг продовжував лежати з відкритими очима. Він намагався розібратися у тому становищі, у яке потрапив не з власної волі. Розумів, що подальші його дії можуть призвести до того, що його місія так і залишиться невиконаною.

— Чи не зраджую я орден? — запитав він уголос.

Руерг не міг не згадати зустріч із загоном Гійома де Пардо поблизу невідомого села на півночі Італії. Тоді він також стояв перед вибором. Тоді його честь переважила обов’язок, і госпітальєр попередив тамплієра про небезпеку, що загрожувала йому від його ж таки братів. Що ж тепер? Невже знову доведеться робити вибір? Тільки вже не тамплієрам допомагати.

(Дійсно, який з Тугара тамплієр? Хоч Руерг і не палав любов’ю до тевтонців, він все ж зголосився зі словами Ульріха фон Зельца про Гійома — «miles». А до ордену Храму і Хреста, як і до Госпіталя, приймали саме таких. А Тугар, попри свою доблесть та чесність, не є вільнонародженим. Тож не може стати тамплієром, що б то не обіцяли йому лицарі.)

Невже доведеться розповісти про все Неждану, тим самим поховавши будь-яку надію виконати доручення Великого магістра? А якщо нічого не говорити? Тоді тевтонці доб’ються свого, своїми ж методами, тож реліквія знову ж таки не дістанеться йому.

«Куди не ступи — однаково провалля!» — згадав Карл Руерг приказку, сказану колись Великим магістром (щоправда, тоді він ще був звичайним лицарем).

Коли на сході ледь зажеврів світанок, Карл Руерг уже був на ногах. Він прийняв остаточне рішення.