Розділ «XIII»

— Яке це завдання? — запитав Тугар.

— Почекай! Скажи спочатку, як там наші. Сподіваюся, всі живі?

Тугару дуже не хотілося засмучувати Едуарда Бомона сумними звістками. Слухаючи колишнього зброєносця, Едуард дедалі більше хмурнів; вираз його обличчя змінювався від шоку до ненависті, що взагалі було неприйнятним для монаха-цистеріанця. Врешті Едуард підвівся і побожно перехрестився.

— Нехай прийме Господь їхні душі серед праведників! — сказав він і закінчив: — Амен!

Тугар почекав, поки Едуард знову сяде.

— Тобто ви залишилися єдині з командорства Гійома де Пардо. Спочатку він, а тепер Роже де Обер з іншими.

— Гійом де Пардо навіть мертвим служить братам, — заперечив Бомон.

— Так, він молиться за нас усіх, — згодився Тугар, але відповідь колишнього лицаря здивувала його.

— І не лише молиться. Він служить ордену навіть зараз.

— Розвійте моє незнання, cip! — попросив Тугар. — Це пов’язане з тим, чому я тут?

— Ти завжди був проникливим. Цю твою рису свого часу відзначив ще Роже, рекомендувавши мені взяти саме тебе своїм зброєносцем замість убитого Джузеппе. Так, ти тут тому, що тебе сюди закликав Гійом де Пардо.

— Я слухаю вас, cip! — з готовністю сказав Тугар і зібрався підвестися, але Едуард зупинив його, поклавши руку на плече.

— Сиди! Розмова буде довгою. Статут монастиря забороняє перебувати стороннім всередині довше визначеного терміну, тому вже сьогодні до заходу сонця ти повинен покинути ці стіни, але не переживай — тобі дадуть теплий одяг і вкажуть шлях.

— Шлях куди? На Русь?

— Ти знаєш? — здивувався Бомон.

— Відправляючи мене сюди, магістр поцікавився, чи не бажаю я повернутися додому, і повідомив, що мій шлях проляже через цей монастир, — пояснив Тугар.

— Що’ж, усе вірно. Саме про це ми домовилися із магістром десять років тому.

Едуард Бомон замовк, обдумуючи, з чого почати. Тугару хотілося якнайшвидше дізнатися про завдання, яке йому доведеться виконати і таємницю якого так оберігають Великий магістр тамплієрів і колишній лицар цього ордену, але русич знав, хто він насправді, тому лише мовчав. Видно, час дійсно підпирав, тому Едуард не став випробовувати його терпіння.

— Ти пам’ятаєш Леона де Фруа? — запитав він.

— Діда Леона? — здивувався Тугар. — Звичайно, пам’ятаю. Саме він познайомив нас із братом зі статутом ордену.